Анатолій ШПИТАЛЬ
ЯР
Роман
Розділ перший
Максим ішов понад самим краєм лісу, через кожні кількадесят кроків озираючись. Найтихіший лускіт гілки здавався йому пострілом, він ставав як укопаний і починав сторожко наслухати. П'ятий день як Максим утік із в'язниці, п'ятий день, оминаючи міста й села, відлюдними путівцями простував додому. Ішов, не зважуючись і думати про те, що чекає на нього вдома, просто йшов і йшов, хоч ноги від утоми, та й не просто від утоми, а й од голоду, аж підгинались.
Перший день він узагалі нічого це їв, лише бгав і бгав п'ятами колючу пожухлу траву стену, увечері набрів на занедбаний колгоспний садок і нарвав повні кишені спілих соковитих яблук, але, по-перше, вони швидко скінчилися, по-друге, яблука можна вважати наїдком тільки тоді, коли ти не голодний. Відтак Максим не мав у роті й рісочки.
Ліс, який починався за кілька кілометрів од обласного центру, мусив довести Максима до самісінької домівки. Це він добре знав ще з юнацьких літ, їздив із батьком кіньми, тож тепер увесь час тримавсь узлісся, та коли до мети, за його розрахунками, лишилося кілометрів із п'ять, ноги геть перестали слухатись і доводилося раз по раз відпочивати. Першого дня Максим не відчував утоми, далебі, нічого не відчував, машинально переставляв ноги, та й годі, бо коли ти втік із в'язниці, десь так воно й мусило бути. Тим наче, що та втеча була пов'язана й із першим у твоєму житті бомбардуванням, справжнім бомбардуванням, а це не абищо, хай йому чорт...
Дійшовши до місця, де ліс вигинався дугою і звертав на захід, Максим знесилено сів, та в попереку так зуділо, а в порожньому шлунку так пекло та бурчало, що він мусив лягти. Крізь присмалене першим подувом осені листя крайніх дерев блякло голубіло небо. До заходу сонця лишалося ще години чотири або й п'ять, неподалік починалася Діброва, за Дібровою — яр, а то вже, вважай, удома, тож полежати можна було, однаково не міг завидна з'являтись людям на очі.
Повіки неприємно свербіли й злипались, проте Максим не давав їм стулитися. За два місяці, що просидів у в'язниці, він багато передумав, але так досі й не зміг прийти до ясного рішення. Що дали йому ці вісім тижнів, якщо вони взагалі мали щось давати? Товариші по камері сумно жартували, що, крім доброго шматка свинцю або, на крайній випадок, десятка років Колими годі було й сподіватися на інше, і хоч Максим не відповідав на такі дурні жарти, але й заперечити нічого не міг.
Десь по той бік лісу, а може, й у самому лісі, не втихав ледве звідси вловний гуркіт машин чи танків і чулись поодинокі вибухи бомб або важких снарядів, неначе під землею зітхали велети. Максим потер зігнутими пальцями очі, щоб спинити настирливий спогад, але марно. Так само звучали підземні вибухи, коли чужа зміна готувала собі у вічній мерзлоті фронт робіт.
Нинішнє становище було далеко не легшим, і все-таки Максим уникав думати про тодішнє.
Того спогаду мені пощастило уникнути. Незалежно від моєї волі очі заплющились, і я забув про все на світі. Коли прокліпався, був певен, що взагалі не спав, а якщо й заснув, то хіба на коротку хвилю. Та потім роззирнувся й зрозумів, що промайнуло добрих дві години, бо лягав на сонечку, а тепер опинився в глухому затінку. Я насилу підвівся, бо від перевтоми та вже досить холодної осінньої землі м'язи мої заклякли й страшенно боліли. Я знову сів, підібгав ноги й схилив голову на коліна. На серці було тривожно, певно, щось мені приверзлося, та я ніяк не міг пригадати сну.
Я все-таки підвівся й потяг ноги до Діброви, що починалася через балку від лісу. Діброва нерівною латкою тяглась аж до верхів'їв яру, я на превелику силу йшов між товстелезними дубами, що не відомо як уціліли в часи суцільного лихоліття, голоду й холоду. Ноги мої підгинались од слабості, та я все ж, перечіплюючись об коріння, сушняк та батоги невидимої ожини, перетнув Діброву в найвужчому місці. А коли, дослухаючись шаленого гупання у скронях, вийшов до крайніх дубів і побачив перші руді осипи яру, згадав свій сон.