Що ж, право на власну версію історії має кожен автор твору про сиву давнину. Можна лише посміхатися зараз, коли читаєш сучасні російські історичні романи: ніякого татаромонгольського іга не було, був союз Московської Русі зі Степом, а грізний Батий був їхній Батя... Тоді ж кожний відхід від ідеологічних канонів жорстоко карався. А ще коли цей відхід благословляє сам Костянтин Багрянородний, візантійський імператор, визначний історик: «Цей народ ми називаємо скіфами або Гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами». Отже, приймаючи концепцію І. Білика — «гуни — скіфи — слов'яни», ми продовжуємо нашу історію вглиб ще на 500 років, а портрети зображених на знайдених археологами вазах — то зображення наших предків, «наших дядьків, яких сотнями знайдеш у кожнім українськім селі» (І. Білик). А ідеологічних церберів допікало ще й те, що автор «штучно переніс зародження козацтва на тисячоліття раніше»[1], адже тема козацтва — це було тоді, у 1972 році, — табу, самого П. Шелеста «били» за «ідеалізацію козацтва», а Л. Махновця за те, що в дослідженні «Григорій Сковорода» писав про знищення Катериною II «славної Запорозької Січі» каменували за саме слово «славної», адже Січ, на їхню думку, була «історичним пережитком».
А ми серед багатоголосся відгуків наведемо один — із-за океану, від дописувача журналу «Визвольний шлях» (1977, № 10): «У ті прадавні часи перед „Мечем Арея” дрожав могутній Рим разом зі своїм папою Левом, а всемогуча і віроломна Візантія падала перед ним на коліна, даючи данину, а рівночасно з тим і отруту, що — на їхній жаль — не мала успіху. Коли б ми були мали таких Гатилів більше, то сьогодні не мусили б тинятись і поневірятись, як тії сироти по цілому світу. А все це сталося завдяки ворожій пропаганді й сіянню роздору і незгоди, як тоді, у прадавні часи, так і сьогодні. Бо не ворожа сила, а наша незгода, заздрість і ненависть до свого довела наш бездольний народ до такої незавидної ситуації, коли і про африканських дикунів, бувших людоїдів т. зв. "вільний світ” знає більше і ними клопочеться, ніж про нас, які живуть в країні "Где так вольно (в гробі) дышит человек...”».
Дійсно, історія цього роману варта цілого дослідженім, на зразок праці Віталія Коваля «„Собор” і навколо „Собору”». «Проробляли» автора і в Спілці письменників, на засідати секції прози, але все «спустили на гальмах». Дмитро Міщенко як редактор твору не обмежився виступом на захист, вирішив написати ґрунтовну відсіч. А коли готувався до неї, натрапив на матеріал про антів, котрий підштовхнув створити прекрасну трилогію «Синьоока Тивер», «Лихі літа Ойкумени» і «Розплата», котра стала одним з визначних досягнень нашої історичної романістики.
А завершити розмову про славнозвісний роман необхідно словами І. Білика з післямови, що не треба соромитися гунів і скіфів, «бо все то наше, і все то — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров'ю пам'ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів».
Через п'ять років І. Білик випустив роман «День народження Золотої рибки». Ще через п'ять років автор видав роман «Земля Королеви Мод» про пригоди міжнародної групи журналістів на крижаному континенті. А чому б і ні? Адже автор сам підводив коня Гатилу, бачив смерть Теодоріка, пробував пальцем на гостроту меч Юрія Побідника... То й роман про Антарктиду аж ніяк не був і важким — домисел і фантазія авторська допомогли.
На початку 1980-х років І. Білик приносить до видавництва Радянський письменник» роман «Похорон богів». І хоч позитивні рецензії написали В. Близнець, який нещодавно переклав «Повість минулих літ» і доктор історичних наук М. Котляр, видавництво боялося «проскрибованого» І. Білика і дало рукопис на рецензію кандидату історичних наук Г. Івакіну, який не схвалив твір до друку, а його рецензію підтвердив відділ археології Києва Інституту археології НАН України.
1
Партія і виховання нової людини // Радянське літературознавство. — 1972. — № 10. — С. 8.