Що ж злякало науковців? І. Кравченко, який разом з І. Біликом працював у «Літературній Україні», досить детально передав шестирічну історію боротьби за роман, який врешті вийшов друком у 1986 р. Так, у рецензії В. Близнець зауважив, що автор пише не історію князів, «він пише історію народу, історію його самобутнього діяння, його духу і культури, його вірувань, філософських, поетичних уявлень про світ, історію боротьби наших предків проти будь-якого чужоземного втручання, за повноправний самостійний розвиток держави в колі найбільш цивілізованих народів тієї доби; таких народів, як греки, болгари, франки...». Але вразив рецензента норманський підхід автора, що зобразив своєрідне норманське іго, перебільшуючи роль норманів в історії Київської Русі. Фактично у творі І. Білик вершив суд над усіма Рюриковичами, переглянув і переосмислив «варязьку теорію», дав свою картину раннього періоду в житті східних слов'ян, починаючи від Оскола і Кия, від «покликання Рюрика і його братів на Русь і до вигнання їх з Києва Володимиром Святославичем».
Але головне — назва роману. Яких богів мають поховати слов'яни? Історична сторона твору — полеміка з усталеними поглядами: регентство Добрині (Доброчина) над Володимиром, Малуша — не лише дочка деревлянського князя Мала, але і дружина (не ключниця!) Святослава, отже, княгиня на Русі. А от релігійна сторона добре розглянута в статті М. Сороки «Язичництво і християнство в історичних романах І. Білика» («Меч Арея» і «Похорон богів») (Київ. — 2000. — № 1-2). Автор зауважив, що в першому романі тільки прояви християнства (лише два герої охрещені — Годой і Єутихій), а от у «Похороні богів» — значно більше. «Відразу зауважимо, що І. Білик із симпатією ставиться до язичництва і з антипатією — до нової релігії — християнства. Прийняття християнства показано як вимушений акт, до якого вдався Володимир і Доброчин (Добриня), виходячи насамперед із національних і станових інтересів, перспектив державного розвитку. Діяв принцип: із двох лих вибиралося менше», — пише М. Сорока. Дійсно, ці слова передають сутність твору. Він дуже точно зауважив, що язичництво є релігією національною, у якій акумульовано погляди на життя певного народу, а інша віра — інтернаціональна, що об'єднує людей на спільній світоглядній і морально-етичній основі.
І. Кравченко назвав «Похорон богів» романом-реквіємом, пронизаним мотивом прощання з тим, що було рідне й дороге і з упередженим ставленням до того, що прийде йому на зміну.
У 1989 р. у світ вийшла книжка І. Білика «Золотий Ра», за яку в 1991 р. він отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка. Своєрідним епіграфом до неї можна навести слова давньогрецького історика Геродота, який виступає як літературний персонаж твору: «Історія не має права нічого замовчувати, інакше то буде не історія, а політика. Що зможуть наступні покоління довідатися про минулі часи, коли знатимуть лише один бік справи? Історик повинен записувати все, хоча вірити всьому тому не зобов'язаний». Підзаголовком книжки стали слова «Геродотові історії у вільному переказі». Лише нещодавно «Історія» Геродота вийшла друком в українському перекладі, твір, який можна назвати науковим. А в І. Білика Геродот «вільно переказаний», український автор відштовхувався від історичного матеріалу, витворив на його основі новели і притчі. Були відібрані такі історичні епізоди, які можна було художньо інтерпретувати, створити вже художню концепцію події, надаючи їй психологічного обґрунтування. І, що головне, І. Білик ніби «піднімався» над історичним матеріалом, виходив на вищий, філософський рівень осмислення фактів. Це не приземлена популяризація, а творення духовно-мислительної історії, в основі якої — вічні проблеми земного буття, людські долі й людське призначення, розглянуте з висоти загальнолюдських моральних цінностей. Розповідаючи про долі володарів, І. Білик виходить на ширші поняття: добро і зло, людина і влада, свобода і тиранія... Як на обручці царя Соломона було написано: «І це вже було», так і в історії людської цивілізації були ситуації, які на іншому рівні повторювалися пізніше, але, на жаль, переважно над світом тяжіє вираз мудрого Гегеля: «Історія вчить тому, що нічому не вчить»... Але такі книжки, як «Золотий Ра» І. Білика своїм морально-етичним потенціалом спрацьовують лише на добро.
Наступні романи І. Білика, котрі вийшли у світ уже в незалежній Україні, можна назвати своєрідною скіфською трилогією. І відразу ж зауважимо, що ключем до нашого минулого автор бере «Історію» Геродота, а в романі «Не дратуйте грифонів» давньогрецький історик став одним із чільних героїв твору. Романи ці про час, коли прадавні слов'яни почали контактувати з давніми греками. Почалося це з гомерівських часів (VIII ст. до н. е.), коли в Північному Причорномор'ї виникали міста-колонії, одній із яких, Ольвії (у І. Білика Ольбії) великий грецький історик Геродот присвятив цілий четвертий том. Назва «Ольвія» означало «щаслива», «благословенна», а можливо, й «урожайна», а «Пантікапея» — «всехліборобська», «всезбіжжева». Тисячі тонн добірного зерна вивозили звідси в Елладу, а Мітрідат, цар Боспорського царства, мав на монетах державним символом колос.