Голова: Подсудимый, вам предоставляется последнее слово.
Підсудний: Я відмовляюсь.
Голова: ...за побег из лагерей системы ГУЛАГ в 1941 году — к высшей мере наказания. За сотрудничество с врагом на временно оккупированной территории и убийство советского гражданина Антона Яголы — тоже к высшей мере наказания. Но, принимая во внимание искренность подсудимого, а также то, что он добровольно вернулся на родину из эмиграции, высшую меру наказания трибунал считает возможным заменить двадцатью пятью годами исправительно-трудовых работ в лагерях усиленного режима в системе ГУЛАГ — г. Магадан. Приговор окончателен и обжалованию не подлежит.
Максим вислухав вирок стоячи, бо так належить підсудному. Обабіч виструнчилося двоє хлопців із карабінами та пристебнутими багнетами. Суддя читав із надрукованого, короткозоро наблизивши аркуш до очей, але Максим його майже не слухав. Він краєм ока позирав на свого вартового ліворуч. Вартовий стояв, урочисто випнувшись, але вухо його ловило кожен шерех і кожен порух Максима. «Невже він думає, що я здатний на якийсь телячий вибрик?» — сумно посміхнувся Максим.
Почувши, майже механічно, те головне «але, беручи до уваги», відзначивши цифру «25», Максим і не зрадів, і не засмутився. Йому було цілком байдуже, до цього він був готовий давно, і не лише до цього. Він би не здивувався, коли б голова й не додав отого «але, беручи до уваги», бо це вже не мало ніякісінького значення.
І раптом Максимові стало холодно, по-справжньому холодно. У кімнаті запали присмерки, бо за вікном поповзли чорні грозові хмари й геть запнули небо. Максим зазимкувато зіщулив плечі й немов поменшав, і все це сталося протягом якоїсь хвилини, доки голова, короткозоро мружачись, дочитував останні рядки вироку.
Два тижні ми втікали від Ципльоночка, і два тижні цей тюремник, із упертістю дебіла йшов за нами слід у слід. Мій товариш Яким уже не міг допомагати мені, я все робив сам, починаючи з варіння каші чи юшки. Якимові було боляче навіть сидіти, бо нога розпухла й загрозливо почервоніла. Він уже не мав сумніву в тому, що куля потрощила кісточки стопи, у таких випадках пораненим роблять операцію, видаляють скалки кістки. А ми не мали навіть елементарного йоду. Можливо, коли б це сталося влітку, Яким, знаючи ботаніку, зумів би знайти серед тундрової рослинности якесь цілюще чи бодай антисептичне зілля, але тундра ще й не думала прокидатись після дев'ятимісячної зими.
Уранці я зварив звечора замочену перловку в двох полумисках, і коли ми з'їли свій денний раціон, Яким оглянув поранену ногу. Він прикладав до рани торішній ягель, бо тільки це можна було вряди-годи знайти на відкритих од снігу й не затоплених повінню берегах. Яким казав, що не знає властивостей цієї рослини, але кожна рослина, якщо вона не отруйна, то принаймні й не шкідлива. Він уже не міг упхати набряклу ногу в черевик, пробитий кулею навиліт, а замотував поверх ягеля терновою хусткою, що не відомо як збереглася протягом семирічної каторги.
Коли Яким одкинув стару пов'язку, нога здавалася ще страшнішою, ніж учора. Червоність уже переходила в бордово-синій колір. А біль був, мабуть такий, що Яким буркнув:
— Якби оце ніж — наче сам би одрізав...
Але обличчя його при цьому лишалося спокійним, бо це був Яким. Не кажучи про нього, тепер уже навіть я бачив, що в Якима почалася ґанґрена. А він, біолог, здогадався про це ще раніше за мене. І знову, уже вдруге, над нашою маленькою спільністю, каторжанським братством, нависла тінь смерти. Я відганяв думки про неї, та то було неможливо. Від них мене рятувало тільки постійне напруження, бо тепер і працювати, і думати та вирішувати доводилося за обох. Яким дедалі дужче впадав в апатію. Щось подібне в нас уже було.
Я допоміг Якимові звестись і стати на здорову ногу, тоді піддав його собі на спину, він обхопив мене обіруч за шию, і ми почали обережно Сходити до води, де стояв непринятий наш плотик. Учора ввечері мені пощастило нагледіти глибоченьку бухточку. Певно, то був рівчак, промитий минулими веснами талою водою.
Здорова людина могла просто ступити на плотик. Але мені довелось бродити по коліна в холоднючій воді, перш ніж пощастило всадовити Якима. Думаю, він під час цієї складної операції не раз ударився хворою ногою, та навіть не охнув; його витримці можна було позаздрити.
Свій плотик ми вже кілька разів ремонтували, зміцнюючи слабкі місця лозою. Мали й жердину. Два дні тому я знайшов на березі триметровий стовбурець ялинки, старанно пообламував на ньому суччя, і вийшла жердина. Я набив на тонший край мітлу, і стало значно легше гребти, а особливо — правувати, мов кермом. Тепер я відштовхнувся товщим кінцем од берега, вивів плотик з бухточки в річку, далі ще раз одштовхнувся вже від дна, і нас підхопила повільна течія. Належало тільки стерегтись, щоб не винесло на стрижень. Нілгиси й досі не втратила норову гірської річки, а двічі одним і тим самим ризикувати не можна.