Тільки я встиг подумати про Ципльоночка, як він виріс на урвистому березі, мов мара з важкого сну.
До нього було не більше, як двадцять кроків, і я бачив навіть його розгублені очі. Він мало чим нагадував того славетного Ципльоночка з каторжного концтабору Верхньо-Колимський. Від того лишилися шкіра та кості. Я навіть подумав, чи це не хтось інший, але Ципльоночок озвався добре знайомим голосом:
— Бра-атцы... Вы меня извиняйте — служба... Я, наверное, зацепил его... — Він глянув на скоцюрбленого на передньому боці плотика Якима. — Но сука буду, если я вас трону!..
Пліт нешвидко рухався попід берегом, а горою так само нешвидко йшов Ципльоночок, тягнучи по землі кожуха та карабіна. Він міг би стрибнути з крутого берега й, забрівши по халяви у воду, схопитися за наш пліт, хоча й здавався геть виснаженим. Коли мені здалось, що Ципльоночок уже ладен стрибнути з кручі, я почав одгрібатися мітлою далі від берега. Ципльоночок заволав:
— Да ты не боись, будь я последняя мандавошка, если сделаю вам чё!
Я й далі відгрібався й відгрібався од берега, і коли течія вже почала загрозливо хапати плотик, Ципльоночок справді зсунувся з кручі, побіг понад самою водою вслід за нами й крикнув:
— Да бросьте хоть пожрать чё!.. Помираю с голодухи, бра-атцы!.. Ни жратвы, ни спичек!... Волки по следу... Вчера утром одного видел, а сегодня двоих...
Пліт набирав розгону, годі Ципльоночок згадав про свій останній козир — карабін, підтяг його за пасок, потряс у повітрі й заволав не своїм голосом:
— Да в нем ни одного патрона!.. Не веришь?!.. Смари!..
Він розкрутив карабін за короткий ствол і пошпурив у річку — тільки бризки знялися.
Коли постать Ципльоночка, жалюгідна й розмахана, зникла за поворотом, я ще раз цього дня подолав стрижень і пристав до лівого берега, порослого ягелем та кущами карликової березки.
Якимові ставало дедалі гірше. Уранці його нога мала буряковий колір, а коли ми перев'язували її надвечір, уся стопа вже була синя, а пальці почорніли. Від рани ширився важкий дух тління. Раніше Яким часто засинав або втрачав свідомість, а тепер від болю не міг навіть стулити ока.
Уранці почорніла вся стопа. То була остання стадія гангрени. Коли я наварив перлової юшки, Яким сумно покрутив головою. Мені було страшенно соромно, але я висьорбав і його, і свою юшку. Треба було лаштуватись у дорогу, та Яким сказав:
— Ти пливи далі, а я... Пливи далі.
І не дав себе ворушити. Я сказав Якимові:
— Сам не попливу.
Мабуть, у моєму голосі було стільки бентеги, що Яким по хвилині-другій мовив:
— Ну, коли так... Мені вже недовго. Може, завтра, може, післязавтра. А тому гадові не здавайся. І не вір йому, то він тепер такий плохенький.
Яким усе чув і все знав, а в мене серце стискалося від передчуття неминучого.
Розділ тридцять четвертий
Я сиділа на ослоні й дивилась у вікно. Починало сутеніти, і найвищі пагони вишняку понад стежкою ворушилися, хоч у садку було тихо й спокійно. Наталочка вже спала. Того дня в них закінчився навчальний рік і вона перейшла до п'ятого класу. Я думала саме про це, і мені якось аж не вірилося, що вона вже така велика й що так швидко минуло цілих десять років по війні. Донька в ліжку раз по раз перекидалась, і я спробувала вгадати, що може снитися такій людині. Може, і уві сні переживає, бо сьогодні їй не дали похвальної грамоти, хоч мали дати. Бо й мені, жінці, яка ще позаторік розміняла четвертий десяток і зазнала на своєму віку багато прикрощів, теж упала на серце образа. Хіба ж діти винні...
По той бік рипнули двері, з хати вийшов Антось і попростував стежкою попід вишняком до хвіртки. Ззаду, у спину, він був дуже схожий на свого батька, навіть і трохи сутуливсь, як Антін, хоч йому лише йшов двадцятий рік — восени мали брати до армії.
Коли садок ще дужче заплутавсь у синьому павутинні сутінок, на стежці з'явилася Паша. Я відхилилась од шибки. Ми з невісткою мало розмовляли між собою — нам було просто боляче дивитись одна на одну. З її схудлої й висохлої постаті та дрібного мережива зморщок на змарнілому обличчі я бачила, як минають роки, а Пашу найдужче нервувала моя донька.
Я сиділа, спершись на побілену глеєм стіну, і слухала Пашині кроки. І коли клацнула клямка моїх дверей, мене від несподіванки аж підняло з лави. Паша ще по війні поставила в себе ніч, і ми ніколи не ходили одна до одної — зустрічалися тільки в сінях та надворі. Тепер же невістка стала у дверях і застигла, вдивляючись у темну кімнату. Я завше страждала від того, що Паша так вороже ставиться й до мене, і до моєї Наталочки, і тепер сиділа, боячись ворухнутися.