— Сидиш? — обізвалася невістка, і я слухняно відповіла:
— Сидю...
— Старий прийшов.
— Який... старий?
У мене від невиразного передчуття мурашки по спині полізли.
— Йовхим, 'кий же ше...
Йовхим... Дядько Йовхим... Я повторювала в собі це майже забуте протягом десятиріччя ім'я й не могла вирішити, що маю робити. Паша більше нічого не сказала, проте й не йшла з хати, а я сиділа, як приголомшена. Я ще не знала, чи радіти мені, чи плакати, у мені все мов отерпло й задеревіло. І тільки коли Наталочка ворухнулась у ліжку і спросоння заплямкала, я встала й, мовчки відсторонивши невістку, вийшла надвір.
— Іди, йди, — сказала мені навздогінці Паша. — Він тобі домаже медом по губах...
Я не зрозуміла її репліки, стала, щоб обдумати, тоді рушила знову. У голові не було жодного плану й жодного слова, яке я мала сказати, прийшовши до цього забутого чоловіка. І чим він мене розрадить, коли й сам, певно, потребує втішання. Я дибала, нічого не помічаючи, і ноги привели мене до дядькової Йовхимової хати. Біля порога сидів якийсь не знайомий мені дід у кухвайці. З вікна надало тьмяне світло лампи й осявало його зовсім голе тім'я з білою оторочкою волоссячка над вухами й таку саму довгу білу бороду. Борід у нашому Ярі не носив ніхто, і я швидше здогадалась, ніж упізнала, що це й є дядько Йовхим. Я привіталася й не знала, що сказати цьому дідуганові й що запитати в нього.
— Ви ж хто такі?
— Ягола я...
— Ягола, — промовив дядько Йовхим і перепитав: — Антонова, значить.
Я зітхнула, і старий знову сказав:
— Антонова...
Тоді, мов щось пригадавши, придивився до мене ближче — аж нахиливсь:
— Так шо: жінка Яголина чи?..
— Сестра, — відповіла я.
— Сестра. А хто ж ваш?.. Чи ви замужем, чи вдова?
Я вдруге зітхнула:
— Не знаю, дядьку Йовхиме...
І раптом набрала повні груди повітря й наважилася:
— Дядьку Йовхиме, ви там були?
— Де?
— Та де... Скажіть, він його?..
— Хто?
Старий зіщулився, і я знала, що він розуміє все й лише боїться відповісти.
— Скажіть, чуєте!
— Ти шо: його жінка? Нетребина?
— Нетребина! Скажіть, як він його?.. За шо?
— Як... Не знаєш, як?..
Мене здавили сльози, я спробувала спинити їх, але не змогла, і зайшлася голосом. Із хати вийшла бабуся.
— А ти не спіши... не спіши, — проказав дядько Йовхим, і, важко крекчучи, встав із лавки. — Дунько, це Яголина Йванова дочка, що була за...
Він так і не доказав і лише торкнувся моїх тремких пліч грубою шкарубкою долонею.
— Ти не спіши, кажу... Я все завтрачки розкажу в райкомі... Я все завтрачки розкажу в райкомі... Хто тут тепер, чуєш, Дунько?
— Шо каеш? — підійшла бабуся.
— Хто тут у нас тепер у райкомі, кажу?
— У райкомі? Голова? Та той же, шо й був, як його... Забула! Шо й перед німцем був.
— Ткаченко?
— Та нє.
— Литвин?
— Та нє-е-е...
— Бадаев?
— Еге, еге! — згадала тітка Дунька. — Бадаев же! Він теперечки в нас...
Дядько Йовхим сів на своє місце під осяяними шибками, і світло заплуталося в його довгій лопатистій бороді. Я й досі не змогла заспокоїтись, мене аж колотило, і дядько Йовхим почав натоптувати люльку.
— Усе скажу, як воно було, чуєш... Усе розкажу взавтра. Партія ослобонила мене, хай партія й це рішає. А я все скажу, як воно було. Не бійся. Як тебе?..
Я хлипала й не могла відповісти навіть на таке просте запитання. Мені допомогла тітка Дунька.
— Та як же... Ма'ть, Оленка?
Я кивнула головою й знову зайшлася голосом. Так я не плакала вже багато років — одколи посадили Максима, тепер же мене мов прорвало, неначе десь у душі визрів і лопнув чиряк, і попустив, і стало вільніше дихати. Бабця пішла до хати, щось буркочучи під ніс, а дядько Йовхим сказав:
— Шо вона з людьми наробила...
Певно, старий мав на увазі війну, бо згодом докинув:
— Онде вже десять год, а й досі той... Одригується. І хоч би шо я тобі сказав, хіба тобі полегшає? То брат, а то чоловік. Хоч так болітиме, хоч так...
Я не знала, що думав старий, але вже не плакала. Дядько Йовхим пахкав поперед себе яскравим сизим димом і глухо бухикав. Дим ліз мені у вічі, та я не здогадувалася відсісти далі. Поряд із цим сивим, аж білим дідуганом було якось тепло й затишно.
Коли я встала й, не дочекавшись ніякої відповіли, попрощалася, дід і собі встав і почовгав слідом за мною до хвіртки. І коли я відчинила й вийшла на вулицю, він сказав: