— Ти в газетах не читала?
— Про шо?
— Та про Кузьму Крутя. Кажуть, уроді йому...
— Його випустили.
— Та випустили ж... Кажуть, уроді йому звізду Героя дали чи шо... Не читала?
— Нє, — відповіла я й попрощалася. Та це повідомлення додало мені сили.
Хоч нехай там що, а повернулися вже люди, які могли бодай трохи світла пролити на моє життя, що роками тонуло в клейкому й непроглядному тумані. Я ще боялася у будь що вірити й сподіватися, єдине, що лишалося мені, — чекати завтрашнього дня й тих наслідків, які він мені принесе.
Але минуло добрих два місяці, перше ніж мене покликали до райкому партії. Секретар Олександр Мокійович Бадаев був немолодою вже людиною — років під шістдесят. Дівчина з приймальні Наташа, коли з кабінету вийшло троє спітнілих, немов щойно з лазні, чоловіків, кивнула нашому голові та його сусідові:
— Ідіть.
Але ті, повстававши, знову сіли на свої місця й ніяково запропонували мені:
— Може, ти зайдеш нерва?
Я мовчки попростувала до чорних, оббитих дерматином дверей.
— Драстуйте.
Секретар райкому, розчавивши в попільниці недопалок, звів на мене брови.
— А, это вы... Садитесь.
Я сіла біля дверей.
— Ближе, ближе, не бойтесь.
Підійшовши, я сіла навпроти нього — на краєчок м'якого шкіряного крісла.
— Так, — діловито сказав секретар. — Вашему мужу... Мужу? Был повторный суд.
Він підвівся, розчинив за спиною в себе вікно. Я тупо дивилася на кришталеве чорнильне приладдя, зроблене в формі Кремлівських веж. Зараз мало пролупати слово, яке або вб'є мене, або розв'яже той тугий вузол, що десять років стягав мені шию. Та з тону секретаревого не можна було нічого зрозуміти, і я щосили трималася за слизьке поруччя шкіряного фотелю.
— Я им покажу, где раки зимуют! — проказав Бадаев, одвернувшись нарешті з-од вікна.
У мене вихопилося:
— Га?
Бадаев махнув рукою на двері:
— Это я не вам. Не вам. Видели тех двоих, что у меня здесь были?
Він знову розкрив пачку «Казбеку», що лежала на краю полірованого столу.
— Д-да... Так на чем мы остановились?.. A-a да! Значит, вашого мужа выпустили.
Хоч я два місяці чекала цієї розмови й цих слів, які мали ствердити або заперечити мої сподівання, але з грудей неначе само вихопилося:
— Га?
— Выпустили вашого мужа, випустили. Он еще вам не писал?
— Ше...
— Ну, ничего, напишет. За него просили м-м... Ефим Афанасьевич Дереза... Вы его знаєте?
Я повільно кивнула головою.
— Ефим Афанасьевич, значит, Дереза и Герой Советского Союза Кузьма Трофимович Круть. Теперь в нашем районе есть свой Герой. Вы его знаете? Учительствует в селе Веприках. Партизан и вообще... Когда мы...
Я перебила секретаря:
— Антона вбив Максим?
Бадаев підійшов до мене й поклав руку на плече, так само, як зробив того вечора дядько Йовхим. Тільки в старого Дерези пальці були мов цурпалки.
— Ничего не попишешь. Так надо было. Это довело повторное следствие.
Секретар райкому пішов до дверей і розчинив їх. Із приймальні долинуло квапливе рипіння стільців.
— A-а, вы уже здесь?
Почулося шкрьобання чобіт по підлозі.
— Сидите, сидите, я еще занят... Наташа, впустишь тогда их ко мне.
Я сиділа, низько схиливши голову. Бадаев підійшов і вдруге торкнув мене рукою за плече:
— Не плачьте, м-м... товарищ Нетреба, не плачьте.
Але я не плакала, у мені вже всі сльози виплакалися й висохли. Я слухала, як він щось мені каже, і нічого не чула.
Увечері дядько Йовхим усе мені розповів — усе до краю, усю правду, яку я знала й якої боялася стільки років. Отже, Максим на волі, його випустили. Від однієї думки про це груди поймалися солодким болем. Та наступної миті я неначе грюкалася головою об сволок: але ж він убив Антона...
«Так надо было».
Убити мого брата? Брата своєї дружини?
Суд визнав його і в цьому невинним.
А сам він? Сам!..
А я?
Такі думки мордували мене щодня й щогодини. Забувалася я тільки на роботі — працювала в буряковій ланці. І коли від гладенького сапилна в мене займалися вогнем долоні, а в попереку неначе стримів ще довший і цупкіший держак, я лягала просто на груддя перепочити й мені починало здаватися, що я дурна й марно скіпаюся і до себе, і до Максима, що війна перекреслила всі раніше усталені норми й треба дивитись на все простіше й тверезіше.
Але це тривало не довго — поки я верталася додому. Якщо Наталочка ще не спала, я варила якоїсь юшки й ми мовчки їли. Тоді лягали спати, донька увесь час вовтузилась у ліжку й штурхала мене, хоч я й так не змогла б заснути до третіх півнів.