Одного вечора листоноша таки приніс мені листа. Максим писав уже з дороги — з Томська. За ці вісім років я одержала від нього другу звістку. П'ятдесятого року, не витримавши, написала була заяву до Верховного Суду республіки з проханням повідомити місце Максимового перебування. Відповідь отримала з обласної прокуратури разом із адресою. Я написала Максимові раз, по двох місяцях ще, і по трьох — утретє. Нарешті Максим відповів: «Не муч себе й не гроб життя ні собі, ні Наталочці, двадцять п'ять років — то факт, і від нього нікуди не дінешся, вважай себе вільною в усіх відношеннях і не треба більше писати».
Просив передати його адресу матері, не знав, що вона померла з голоду в сорок сьомому. Тридцять третій перетривала, а сорок сьомого — вже ні. Та й ми з Наталочкою, сам Бог знає, як вижили.
Тепер він прислав коротенького листа — аркуш учнівського зошита в три косих лінійки. Повідомляв про наслідки повторного суду, питав про життя, про Наталочку. І жодного слова про свої плани й наміри — неначе це нікого не обходило. І лише в кінці приписав, що буде в Томську місяць. І адреса — «Головпошта, до запитання».
Наступного дня я відповіла йому. Думала, звичайним, але в останню мить наклеїла зайву марку — авіапоштою. Увечеpi, зваривши галушок, я погукала з вулиці Наталочку, і коли сіли їсти, спитала в неї:
— Шо б ти, коли б оце тато приїхав?
Наталочка серйозно подивилася на мене:
— Ти хочеш ожениться?
— Не, — сказала я. — Про твого тата питаю. Хочеш ти, шоб він приїхав?
Дочка відклала ложку на вінце полумиска й відповіла, дивлячись на двері:
— Не хо.
— Ч... чого не хочеш?
— Мене й так поліцайкою дражнять!
Щось немов перевернулося мені всередині, і я теж поклала свою ложку на полумисок. Мені згадався той день, коли я новела Наталочку до школи. Було перше вересня п'ятдесят першого року. З усіма малюками поприходили матері, і тільки в одного Вітька Баглія був батько, з дерев'яною ногою, але батько ж. Вітько зразу став героєм усього класу, а Наталочку почали дражнити поліцайським байстрям.
— Я вже лягатиму, — сказала вона вибачливо. — Можна?
Та наступного вечора Наталочка раптом поспитала:
— Ma, через стіки днів тато приїдуть?
Уранці поцікавилася вже іншим:
— А вони паровозом їхатимуть, чи як?
Мені защеміло в очах, я стенула плечима й швиденько вийшла в сіни. Назустріч кульгав райкомівський кур'єр Онучко.
— Я по тебе. Іди, казали Олександр Мокійович, шоб прийшла.
— Міні в ланку.
— Іди, кажу, це важніше! Казали, шоб не вертався без тебе, ясно тобі?
Я напнула чисту хустку й пішла. Бадаев запитав мене з порога:
— Вы об этом рассказывали кому-нибудь?
Я кивнула.
— Кому?
— Наталочці.
— Кто это такая?
— Дочка моя.
— Вобщем так, — сказав Бадаев. — В центре, сами знаєте, стоит обелиск... Ну, вы сами знаєте, надо, чтобы он и в дальнейшем там же стоял. На героических примерах мы должны воспитывать подрастающее поколение... Понимаете меня?
Я кивнула.
— Значит, договорились. Я для этого вас и вызывал. Ничего переправлять не будем. Он ваш брат, и это останется только между нами. Ефима Афанасьевича Дерезу и Кузьму Трофимовича Крутя я уже предупредил. У меня все. Письма еще нет?
На цьому розмова наша скінчилась, та не скінчилися поневіряння, бо земля, як мовлять, чутками живе. Не встигла я повернутися додому, і Паша встріла мене — люта, наче розсерджена кішка.
— То шо, випустили твого зарізяку?
Я, не відповівши, прослизнула до хати, але невістка не вгамувалась. Вона довго кричала в сінях, тоді вийшла й стала перед моїми вікнами.
— Mo, думаєш привести його сюди? Приводь, приводь, он ми ше живі: і я, і мої діти. Нехай приходе та й нас умісті з Антоном повбиває!
Вона лаялася так голосно, що незабаром на нашому типу повисли всі Гуньчишині. Я ледве дочекалася, коли Паша, втомившись, ніде до хати. У мене страшенно розболілася голова, та я все-таки взяла сану й подалась на плантацію. А ввечері, прийшовши додому поночі, я стала як стій. Усі шибки обох чільних вікон були повибивані. Я сіла на лавці під бузком і заплакала. Крізь повибивані шибки з хати почулося шарудіння, вийшла Наталочка. Вона обняла мене за шию й собі заплакала.
— То він, — показала Наталочка на Пашині вікна, що темніли на біленій стіні. — Узяв лопату та лопатою, лопатою... — шепотіла вона імені на вухо, схлипуючи та шморгаючи носом. — Я кажу йому ага, а мій тато вже вертається, а він як візьме лопату, та...