Ми з Наталочкою пішли в хату й сиділи ще довго на ліжку, не засвічуючи лампи, і коли я вирішила хоча б якось позатуляти в вікнах дірки, бо стало незатишно й страшно, знадвору почувся ламкий баритонець:
— Хоч затульо-ойте, хоч не затульо-ойте, сьорамно вам тут не жить!
То був Антось. Він видався мені п'яним, і я ступила кілька кроків назад. Антось повипихав мої заткання в кімнату й кинув просто в дірку:
— Лучче вибирайтеся відцільо, бо сьоромно вам тут не жить! А вашому поліцаєві скажіть, шо як прийде, то вб'ю, чули, так і скажіть! Перестріну й заріжу.
Ми й полягали, зжувавши окраєць хліба. Уранці я вирішила поговорити з Пашею й приждала, коли вона виходитиме до курей.
— Був суд ухторе, — сказала я. — Його суд випустив, не сам він утік.
Паша, не дивлячись на мене, певно, почула свою провину за вчорашні вікна, буркнула:
— Хрущов повипускав усіх, кого треба й кого нє... — Тоді не витримала помірного тону й закричала на всі сіни: — А ти як була курва, так і є! Засвербіло? Він твого брата вбив, а ти йому ноги задиратимеш?! Курва ти поліцайська, курва! І на всю вулицю крикну, хай усі чують, хто ти така! Ото й приведеш додому, у сірка позичила баньок та й приведеш? Приводь, приводі, Антось йому покаже! Він за свого батька йому кишки випусте! Шоб ти знала!..
Ми з Наталочкою вибралися з хати. Ми просто не могли більше так жити — попросились до дядька Йовхима на квартиру. Паша не давала мені ступити, Антось майже щовечора напивався й повибивав і решту вікон, з причілка. Колько ввесь час бив і стусав Наталочку, скуб за косу й називав поліцайським недоробком. Антось, одного разу, кинувши каменюку в мої вікна, крикнув:
— Не думайте, шо я ото так! Перестріну й заріжу! І хоту спалю, а тоді хоч хой мене й забироють.
Я підійшла до вікна й сказала небожеві:
— Антосю, чуєш, отямся... Годі вже з нас крови тієї... Годі.
Але він вилаявся й плюнув:
— Собаці собоча смерть! Уб'ю, а тоді хой і мене забироють. Осісьо, бочиге!
Він витяг з бічної кишені широкого блискучого ножа й пирнув ним у раму.
Наступного вечора ми вибралися з хати. Дядько Йовхим спершу не хотів утручатися в наші родинні справи, але старенька тітка Дунька сказала:
— Хай поживуть до осени, а як той, то тоді той...
І відступила нам хатинку з окремим ходом.
Одного разу, ідучи на роботу, я зустріла поштаря, безрукого зятя діда Ониська — Матвія.
— А я до тебе хтів іти, — сказав Матвій. — Ось тобі письмо прийшло, чуєш, ось письмо прийшло. Добре, шо перестрів тебе, бо на ваші Черкаси як іти, то ближче на край світу...
Максим питав, що йому робити. Він уже знав, як ми живемо з Наталочкою й як перебуваємося, і писав, чи можна йому їхати до нас. Я пішла на пошту й тут-таки відіслала телеграму: приїзди, побачимо, і підписала обох нас, себе й доньку.
Від того дня Наталочка увесь час допитувалася:
— Ma, вже стіки днів, поки тато приїдуть?
Я нічого певного відповісти не могла, бо Сибір великий: хто ж його зна. Тоді вона бралася з іншого боку:
— А які вони?
Наталочка вдалася чорнява й блакитноока, і цим, і матовим кольором шкіри, і навіть усмішкою дуже скидалася на Максима. Я хотіла сказати їй, що батько схожий на неї, та мені пригадався той хмарний день сорок сьомого року, на суді в трибуналі. Максим був геть пострижений, такого я його ще ніколи не бачила. І в очах йому причаїлася якась безнадійна байдужість, від чого вони з блакитних здалися мені сірими. Тільки раз, коли наші погляди зустрілися, вже після моїх свідчень, на обличчі в Максима промайнула тінь журби, і очі на мить стали такими, як я їх знала колись.
Відтоді минуло вісім років, і я вже теж погано собі уявляла його, тому навіть боялася сказати доньці, який він собою, її незнаний батько. Я нишком заглянула до люстерка, що лежало на столі, і подумала, чи впізнає мене й Максим, отак зустрівши на вулиці. З холодного скла на мене дивилася вже не молода жінка з дуже засмаглим од вітру й сонця обличчям. Під очима в мене позалягали тоненькі, світліші за шкіру зморшки, хоч мені йшов тільки тридцять другий рік.
— Мамо, — озвалася з-од вікна донька. — Як тато приїдуть, ми в діда Йовхима житимемо, чи?..
Я квапливо поклала дзеркальце на стіл, неначе мене схопили за руку. Поряд на цьому чужому столі лежали зошити й підручники. Одні Наталоччині, а інші, товщі, — мої. Торік я нарешті спромоглася скласти екстерном іспити за десятий клас і якимось дивом, таки дивом, бо всі чудувалися, — вступила заочно в педагогічний інститут. Незабаром, десь після Максимового повернення, я мала їхати на сесію. Я вирівняла стосик зошитів і відповіла доньці: