— Вася мне сказал, что ваш друг тяжело болен, — озвався він до мене, киваючи на тубільця. — У меня, конечно, нет никаких медикаментов, но я по образованию врач и могу быть хоть чем-то полезен. Иван Маркович Вакуленко.
Він простяг мені руку, а названий Васею широко заусміхався. Дивлячись на дружню зустріч людей, пес також позирав на всіх і по-собачому щиро всміхався.
Я сказав, що допомога трохи запізнилась. Іван Маркович увійшов до печери, глянув на покійного й запитав про причину смерти. Я розповів йому все, перейнявшись несподіваною довірою. Коли дійшов до Ципльоночка, лікар обернувся до Baci й переповів мою розповідь незнайомою мені мовою. Вася острашливо звів докупи брови, а Іван Маркович сказав:
— Мене ви можете не боятися. Я сам такий же втікач із концтабору... Не знаю, для чого це вам кажу, досі всім говорив, що я письменник і вивчаю життя народів Півночі.
Усе дивувало мене в цьому чоловікові, а насамперед те, що він заговорив щирою українською мовою. Я спробував угадати, скільки йому років, але він був наче непідвладний ялинові часу: іноді здавався тридцятирічним, іноді ж, особливо, коли опинявся в профіль до мене, тяг на всі шістдесят. Я вже потім, коли привів себе трохи в порядок і освоївся серед нових людей, спитав у Івана Марковича, хто він і як опинився в цих краях. Він сумно посміхнувся:
— Студіював медицину в Москві. Коли почалась українізація, пішов учити сільських дітей рідної мови. Ну, а за що опинився тут... Процес над Спілкою Визволення України пам'ятаєте? СВУ... Такої організації взагалі не існувало. Її вигадало енкаведе, щоб винищити українську національну інтелігенцію.
Я пам'ятав цей процес, він відбувався чи двадцять дев'ятого, чи тридцятого року. У нашій школі тоді заарештували директора та двох учителів. А ще молодого священика, який правив українською мовою, бо належав до Української Автокефальної Церкви.
Але про це Іван Маркович розповів мені пізніше, а тепер ми всі втрьох, як могли, опорядили Якима в останню дорогу. Про те, щоб виконати могилу, навіть не йшлось. Але в печері було чимало великого й меншого каміння, що накопичилося там за віки. Ми спочатку думали поховати Якима в самій печері, та Вася раптом розхвилювався й почав щось доводити Іванові Марковичу. Той послухав і переклав:
— Орочі кладуть своїх мерців там, де самі рідко бувають. А цю печеру знає багато мисливців. Коли котрогось із них застає в дорозі негода, він може пересидіти в цій печері.
Ми перенесли Якима на пагорок, сніг на якому з-від сонця вже знову розтанув. Але каміння там не було, довелось носити з печери. Ми обклали мого товариша кількома шарами найбільшого каміння, щоб його не потурбували вовки та песці, а зверху вимостили традиційний символ віри: хай охистить багатостраждальну душу одного з багатьох замучених синів українського народу-мученика.
Того самого дня ми вирушили до кочовища. Я з подивом спостерігав, як ороч Вася легко знаходить стежку між ледь замерзлими ділянками трясовини тутешньої тундри. Ми йшли просто на схід, річка Нілгиси лишалася далі й далі позаду. Іван Маркович і Вася явно стримували крок, бо я не встигав за ними. На ніч розташувались під крутим козирком навислої скелі. Козирок був сильно закіптюжений, певно це було популярне місце в тутешніх людей. Вечеряли припеченою на вогні в'яленою рибою. Я їв, а горлянку мені увесь час судомило й від такої їжі, і від розчулення, і від образи за моїх товаришів, яким довелось навічно лишитися в цій вічній мерзлоті.
Уранці, коли над обрієм з'явилось тьмяне коло сонця, ми пішли далі. Ступали просто навстріч йому, а воно видимо тануло й тануло, аж поки стало завбільшки як п'ятак. Незабаром перед нами відкрилось плесо іншої річки. Я не знав її назви, але вона дуже нагадувала й Колиму, і Нілгиси. Річка на наших очах скресала. Уздовж і впоперек плеса чорніли звивисті тріщини. Я подумав, що Вася й тут поведе нас через річку, як провів через трясовину, та він рушив понад берегом на південь, навперейми сонцеві. Потеплішало, вітер дмухав нам у спину, ми йшли досить швидко, аж поки собака став, задер голову й почав нюшити повітря. Вася перемовився з Іваном Марковичем і подався понад берегом утру. Ми знайшли затишне місце й розіклали багаттячко. Я спитав Івана Марковича:
— Куди він пішов?
Іван Маркович махнув угору річки рукою:
— Там якісь люди. Треба перевірити, хто вони...
Голос у нього був не дуже впевнений.
По якомусь часі звідти, куди пішов ороч Вася й звідки тягло сирим вітром, почулися три короткі глухі постріли, а по довгій паузі — ще один, значно дужчий. Я глянув на річку: може, то скресає крига? Але крига, яка вдруге, уже навесні, скувала річки після льодоходу, була надто тонка, така крига лускає потихеньку.