Вася повернувся через добрих дві години, похмурий і врочистий. На мій запитальний погляд він відповів незрозуміле:
— Нет плохие люды!
Але потім довго щось розповідав Іванові Марковичу. Лікар нічого не сказав мені, а я не розпитував. Аж увечері, коли на високому березі попереду зачорніло чотири чуми, а собака з радісним гавкотом побіг туди, я таки запитав Івана Марковича:
— Що там робив сьогодні Вася?
— Там був отой чекіст, що вбив вашого друга.
— Ми чули перестрілку. Вася його... вбив чи?..
Іван Маркович сказав по хвилі:
— Я рік прожив на Камчатці, там багато ведмедів. Нормальні звірі залягають з осени у сплячку, а прокидаються аж навесні. Та іноді можна й серед зими побачити ведмедя. Цей не промине напасти й на людину. Його називають «шатуном» і неодмінно пристрелюють. Іншого порятунку від нього немає.
Лікар підкликав ороча, щось йому сказав, ороч зіщулив і так вузенькі очиці, дістав з-за пазухи пістолет і простяг мені зі словами, з яких я зрозумів тільки «плохие люды». Іван Маркович переклав:
— Сила лихої людини — у зброї. Володіючи її зброєю, ти володієш її силою.
Я покрутив пістолета в руках, випустив магазин на долоню. У магазині лишилося ще сім патронів. А я думав, що Ципльоночок, демонстративно викинувши в річку карабін, справді лишився беззбройним і безпорадним. Мав-таки рацію Яким, закликаючи остерігатись того лякливого, але підступного фашиста.
Я вперше відчув, що таке втіха помсти.
Назустріч нам кинулися майже всі мешканці чумів, радісні, косоокі й замурзані в сажу. Від них запаморочливо тхнуло сирою та копченою рибою, ще дужче, ніж од Baci та доктора Івана Марковича.
Одна з жінок, яку я спершу взяв був за підлітка, так побожно дивилася на Івана Марковича, що я відразу збагнув: це його дружина. І раптом побачив, що він ще зовсім нестарий, років, хіба, під сорок. А тоді побачив і їхніх діток — хлопчика, схожого на тата, й доньку — біляву, але монголоподібну, як мама.
У гостинних орочів, які кочували понад берегом холодного Охотського моря й живилися його дарами, я пробув зо два тижні, трохи від'ївся й привів себе до більш-менш людського вигляду. Усі ці дні Іван Маркович шукав шляхів, якими можна було відправити мене якнайдалі, за межі виливу грізної каторжанської столиці Магадана. Найбезпечнішими йому видавалися пониззя чи бодай середня течія Єнісею та Лени. На його думку, туди можна було дістатися за рік, аби тільки знайти попутників, якийсь кочовий тунгуський рід.
— Там пересидите років п'ять-шість, поки вас в енкаведе забудуть, або поки їх усіх змете історія. А тоді... звичайно ж, на Україну!
Ці слова його самого розхвилювали.
Повернувшись одного вечора після триденної відсутності, він зітхнув:
— Була можливість вибратися пароплавом. З Охотська аж до Байкалу. Але нічого не вийшло: дорого запросили, хай їм чорт... — Після довгого мовчання Іван Маркович озвався знову: — Спробую поговорити з Васиним родом... Хоча вони цього року ледве кінці з кінцями... Навіть на патрони та нові сіті не заробили... Усе забирає колгосп!
Тоді я дістав з кисета оті три камінчики, землисто-сірі зернинки, і простяг на долоні Іванові Марковичу. Він розстебнув свою тубільну шкіряну куртку, узяв камінчики й підсів до вогнища, навколо якого мостилися його діти й дружина. Тоді повернувся й підсів до мене на ліжко:
— Якщо це виявиться алмазами, то можна спробувати. Треба думати, що вони дорогі...
Ще через тиждень я опинився на борту пароплава в Охотську. Трюми були повні тюленячих шкір та бочок з ворванню, судно мало небавом відпливати до Хабаровська, а звідти Амуром, Шилкою аж до Чити. За ті три зернини сирових алмазів мене перевдягли з каторжанського костюма в цивільний: дали кухвайку, штани з шинельного сукна, стару шайку та ношені чоботи. А документи я мав свої — довідку на ім'я Якима Єлисейовича Литовченка, котрий нібито відсидів належний строк і тепер повертається в Україну.
Від напруження я майже нічого не помічав навколо. Запам'ятав тільки хмару гнусу та комарів, що перестріли нас іще в морі за два дні до входу в Тирло Амуру. Досвідчені матроси рятувалися від них, натираючи всі відкриті частини тіла мазутом, і нагадували негрів.
Так я доплив майже до Байкалу, і той невідомий, що взяв за мене три алмази, чесно дотримав комерційної угоди, бо до самої Чити мене ніхто не зачіпав.
Розділ тридцять п'ятий
Пересівши на робітничий поїзд, який мав довезти його до Яру, Максим раптом захвилювався. Кожна станція про щось нагадувала, у кожній лишилося по зернині його дитинства й молодости, і цього не можна було просто так оминути. І хоч відтоді багато води сплинуло, проте кожен вітряк на обрії, і кожна половецька могила, і кожен гай викликали в душі пекучий щем. І коли над малесеньким задрипаним будиночком станції майнула вивіска з назвою й поїзд поволі став, Максима розібрало таке хвилювання й такий незбагненний переляк, що він ухопив свою зелену фанерну скриньку й вискочив з вагона. За дві хвилини поїзд рушив далі, а Максим так і лишився стояти на пероні: в одній руці валізка, а в другій вилиняла кухвайчина. І тільки коли повз нього простукотів колісьми останній вагон з відчиненими назад дверима, він поволі рушив услід йому, неквапом ступаючи на кожну шпалу.