Максим звівся на ноги й поглянув крізь кущі на яр. Мабуть, так воно й є, і нічого тут не вдієш. Людині відміряно мало, і не вона принаймні в цьому винна, що крила стомлено провисають... Щось подібне Максим уже відчував і по тому, сорок четвертого року, коли залишав Яр сумного дощового дня, збайдужілий і розчарований, не ховаючись од світла й від людей, бо вони вже не могли нічого зробити понад те, що зробили й що зробив він сам. Тепер було інше, але цієї миті Максим одчув бентегу, що поволі заполоняла все його єство.
Максим вийшов на узлісся й підступив на край яру. Ні, не стачить сили рушити далі, подумалось йому, я дочекаюся тут вечора й зберу докупи всі свої думки й почуття. Мушу прийти до людей, які ще мене не відцуралися, без цього трему, що не дає зосередитись.
Але Максим здумав про телеграму, яку послав уранці, і ноги мимоволі понесли його понад берегом яру далі. І коли він дійшов до того місця, де навпроти завидніли садки містечка й шерега тополь понад Київським битим шляхом, сонце було ще досить високо й лунав у чорно-зелених проваллях пташиний щебіт.
Максим Нетреба сидів на голому гранітному Лобі, спустивши ноги додолу. І це теж було, йому здавалося, що вже сидів отак само на цій скелі й дививсь униз, бо сьогодні в його житті видався такий день, щоб усе повторювалось, тільки того холодного дня ліс у яру був гарний і прозорий і стежиною, яка перегинала прірву навпіл і якої зараз не видно було в гущавині, рухалися дві людські постаті. В одній він упізнав Антона Яголу.
Антона... Щось обпарило Максима, і він узявся за серце. Тоді одна постать зупинилась, екзальтовано розчепірила руки й застигла на траві між деревами, а друга почала квапливо рухатися в цей бік, до гранітної скелі. Максим знав, хто це, і чекав, чекав, сидячи отак само на цій самій скелі, прозваній Лобом. І коли почув хрускіт і трохи повернув голову, побачив грубі розтоптані чоботи й грубу латку на одному з них. Ось тут...
Максим обернув голову й так виразно побачив ті чоботи, аж здригнувся. У цьому було щось нездорове, хворобливе, бо спогади — то одне, а таке чітке уявлення — вже геть інше... Він знову глянув униз і стомлено потер очі.
— Дро-остуйте!
Максим обернувся на голос і ніскільки не збентежився. Рипаючи кирзовими чобітьми по дрібних камінчиках, поруч, за два кроки від нього стояв Антін Ягола. І це Максима вже не здивувало, бо десь-то воно так і мусило бути.
— Ви здо-олеку?
Максим одвернувся і спробував узгодити цей ламкий баритон із Антоновою зовнішністю.
— Кажу, здо-олеку йдете?
— Га? Йду?.. З Веприків.
— А в вас спичок немо-оє?
Максим кволо лапнувся й витяг з кишені торохку коробочку. Для цього йому довелось випростати ліву ногу й спертися на лікоть. Голос був не такий, але це не мало ніякого значення, рівно ніякісінького. Той дістав пачку «Прибою», узяв цигарку в зуби, витер вогню і склав долоні халабудкою. Руки в нього тремтіли, і Максимові з того стало ще сумніше.
— Це не во-оша тілігро-ома?
Не беручи в руки, Максим подивився на рудий бланк, що жолобився в чужій руці від довгого носіння вчетверо. Невже стільки часу минуло, невже стільки часу... Той самий ніс, і чуб, і гострі чорні очі, геть ті самі, тільки голос інший. Молодий і ще не встиг загрубіти від «Прибою».
— Ти давно куриш? — спитав Максим і сам здивувався, бо запитання було зовсім недоречне й навіть нікчемне. Його цікавило не те, таки ж не те. Максим ще раз глянув на телеграму. «Приїду двадцятого». Двадцятого... Двадцятого... Сьогодні двадцяте, подумав він, і в цьому, певно, єдина неспростовна істина, яку не треба й не варто доводити, та вона й не має вже суттєвого значення.
— Це тобі Оленка дала?
— Нє, со-ом узьо-ов. Перейньо-ов. Тітка вже не живуть у но-ошій хо-оті.
Максим здивовано підвів очі догори. І як він міг ще сумніватися. Червоне кружало сонця зашпорталось у живоплоті тополь над Київським шляхом, тоді таки продерлось, покотилося ще зо два прогони й сіло на чийсь вишняк. Чорне листя зайнялося вогнем і розтопило сонячний колоб: він почав розповзатись убоки й тоншати.