Ярина обережно визирнула зі стайні, але подвір’я було порожнім, а будинок безмовно дивився на неї – у жодному з вікон не світився вогник. Дівчинка повела коня до воріт. Люба йшла за нею слідом, але у воротах зупинилася. Ярина скочила на Промінчика й озирнулась на дім, де вони з братом багато років тому знайшли притулок, де пройшло їхнє зовсім не щасливе дитинство. Вона зітхнула і тихо мовила: «Прощавай, Любонько! Бережи тебе Боже!» – і після цих слів пустила Промінчика ходою, щоб не було чутно стукоту копит.
Поміркувавши, Ярина вирушила об’їзним шляхом, щоб не зіткнутися з Лукашем. Уже настав пізній ранок, коли дівчина, ледь не заблукавши, виїхала на велику дорогу і помчала шаленим галопом. Ярині дуже хотілося їсти, а ще сильніше – пити. Але вона боялася зупинитися хоча б на хвилину. Від напруги боліли руки й ноги, і Ярина через силу трималася в сідлі. Тільки Промінчик усе скакав і скакав, наче його м’язи були відлиті з бронзи. Бідній дівчині весь час ввижався тупіт копит позаду – вона нажахано оглядалася, очікуючи побачити Лукаша, але дорога була порожньою. «Треба заїхати в якусь корчму, щоб поїсти, бо інакше впаду посеред дороги. Боже мій, а якщо я не наздожену хрещеного і брата? Що мені тоді робити? Ні, я наздожену їх!» – думала дівчина, старанно проганяючи від себе тривогу й усе далі від’їжджаючи від рідного дому.
Розділ 3
Попутник
Не здумай робити зауваження жінці щодо її вад.
Утомлена Ярина в’їхала на обійстя першої-ліпшої корчми, яка трапилася на шляху. Дівчинка прив’язала Промінчика й, увійшовши всередину, підійшла до корчмаря.
– Мені треба заночувати і повечеряти, – мовила Ярина, від хвилювання забувши привітатися.
Корчмар оцінююче оглянув небідно вдягнену дівчину та вкрадливо запитав:
– А ти зможеш заплатити за вечерю і нічліг?
– Так.
– Тоді сідай он там! – корчмар вказав на стіл у темному кутку. – Зараз тобі принесуть їжу, тільки заплати наперед!
Ярина дістала з кишені монетку, яку приготувала заздалегідь, щоб не показувати всіх грошей. Корчмар єхидно посміхнувся, розгадавши її хитрість, і досвідченим оком оцінив намисто і золоті сережки, що заманливо поблискували на своїй власниці. Але змучена Яринка цього не помітила – звідкись долинав запаморочливий аромат їжі, який змушував забути про обережність. Вона невпевнено присіла скраєчку біля столу і, трохи опанувавши себе, оглянула темну хату з почорнілою від кіптяви стелею і брудною долівкою: за одним зі столів сиділа галаслива компанія, за другим – трійця особин, чия зовнішність видавала рідкісних горлорізів, а навпроти неї сидів молодий козак, підперши голову рукою.
Ярина спочатку байдуже ковзнула по ньому поглядом, але потім зацікавилася й уважніше придивилася. Незнайомець не був красенем, але його образ западав у душу. Особливо гарними були очі козака – великі, чорні, вони здавалися оксамитовими і чудово поєднувалися з різкими, хоча й правильними рисами обличчя, які видавали не тільки рішучий характер, а й гарячий норов свого власника. А ще ці чудові очі під гордовито надламаними бровами видавали пристрасну натуру, і погляд їх одночасно пестив, обпікав, проникав у душу.
Незнайомець теж поглянув на Ярину, скинув бровою і глузливо посміхнувся, немов його насмішила увага худенької дівчини з великими очима. Ярина зніяковіло відвернулася. Їй дуже хотілося їсти, але поквапити корчмаря вона не наважувалася. Соваючись на лавці від нетерпіння, дівчина не помічала, як пильно на неї дивляться троє головорізів.
Тут галаслива компанія покинула корчму і запанувала тиша. Не минуло й п’яти хвилин, як один із цієї трійці піднявся і попрямував до Ярини.
– Здрастуй, красуне! – розв’язно привітавшись, тип присів біля неї, безцеремонно відтіснивши в куток. – Чи не відмовишся зі мною випити?
– Я не п’ю, – сухо відрізала Ярина.
– А що ж ти тоді в корчмі робиш? Хіба ти не за цим сюди прибігла?
– Не твоя справа! Іди за свій стіл і не заважай мені! – гордовито відповіла Яринка. «Чого він причепився? Чого йому треба?» – гарячково думала вона, намагаючись не видати своєї паніки, але її хвилювання все одно було помічено нахабою, і він вдоволено осміхнувся.
– Ой! І що ж ти така нелюб’язна? – запитав чоловік, обняв її за плечі й навалився на неї всім тілом. Від нього бридко смерділо горілкою та часником, і Ярину аж занудило від цього смороду.
– Відчепися від мене! – вигукнула дівчина, схопившись та відштовхуючи його від себе. Але нічого не могла вдіяти – вона була затиснута в кутку, і втекти можна було, хіба перестрибнувши через стіл. Яринка зібралася так і зробити й швидко скочила на лаву, але нахаба втримав її за поділ довгої спідниці, та ще й його приятелі підбігли.