– Ні. Ти навряд чи знайомий із моїм братом, – була коротка відповідь.
– Та що ж ти така потайна?!
– А навіщо тобі знати про мене більше, ніж треба? Ти мені дуже допоміг, дякую, але я не зобов’язана посвячувати тебе в свої турботи, – гордовито відповіла Ярина.
Данило уважніше, ніж на дорозі, придивився до Ярини. Наче нічого особливого: невисока, з великими очима, надто худенька – ключиці аж стирчать під сорочкою, але риси обличчя витончені, акуратний носик трохи задертий, що надавало дівчині особливої чарівності, а чуттєві лінії маленького червоного ротика мимоволі манили до себе. А ще Данило помітив, як яскраво горять золотом її руді коси на тлі зеленого моху, а через знесиленість личко було білішим за сніг і здавалося примарним. Цей різкий контраст барв вразив і зачарував Данила. І було в цій дівчині щось таке, що западало в душу. «Може, вона зовсім і не людина, а польова русалка?» – подумав він і мимоволі злякався, згадавши, як підступні русалки принаджують молодих чоловіків, щоб занапастити.
– А скільки тобі років, Яринко? – запитав Данило, здолавши свій забобонний страх.
Дівчина здивовано глянула на нього, а потім відповіла: «Чотирнадцять». Чим ще більше здивувала – Данило гадав, що вона старша.
– А тобі скільки років? – запитала без жодної цікавості.
– Двадцять чотири.
– Ти – низовий козак? Так?
– Угу.
– А давно ти на Січі?
– Давно! – сказав хлопець, підвівся й пішов розсідлати коней, про яких геть забув, стривожившись за свою попутницю.
– І все-таки чудовий у тебе кінь! – вигукнув Данило, захоплено розглядаючи Промінчика. – Звідки в тебе такий скарб?
– Це подарунок, – коротко пояснила Яринка, дивуючись, що розумний Промінчик, який ніколи не підпускав до себе чужих, дружелюбно обнюхував чужинця, явно симпатизуючи йому.
– Дорогий подарунок! – відповів Данило та стриножив коней, пустивши пастися. А потім швидко набрав хмизу і розпалив багаття – серпневі вечори були теплими, але вночі холоднішало. Тому Данило постелив по різні боки від багаття кінські чепраки і сказав Ярині:
– Якщо наїлася, то вкладайся спати.
Дівчина підвелася, усе ще відчуваючи слабкість, і боязко присіла на край чепрака.
– Візьми, вкриєшся, – Данило простягнув їй свій каптан. – І не знімай черевиків, бо на ранок змерзнуть ноги.
– А ти? – дівчина навіть зніяковіла від такої дбайливості.
– Я звик, – усміхнувся він і, вийнявши з піхов шаблю, поклав її біля себе з одного боку, а з другого – пістоль, і розтягнувся на своєму чепраку, загорнувшись у шкіряну накидку, яку зазвичай одягали в дощ. Яринка розплела коси й лягла спиною до багаття, загорнувшись у каптан. Незважаючи на ґречність Данила, вона все ще остерігалася його й боялася заснути, але незабаром її зморив сон.
Прокинулася Ярина від того, що сильно змерзла – світало, у яру стояв легкий туман, а багаття давно згасло. Тремтячи, дівчина сіла, щільніше загорнувшись у каптан, і поглянула на свого супутника, який безтурботно спав. Підвівшись, вона пішла до струмочка вмитися і ненароком наступила на гілку, що неголосно тріснула в ранковій тиші. Від цього звуку Данило миттєво прокинувся і вхопився за шаблю й пістоля, а потім озирнувся й побачив Яринку.
– А, це ти! Доброго ранку, – буркнув він і знову розтягнувся на чепраку.
Ярині не сподобалася ця непривітність, але вона промовчала й пішла умиватися. Коли повернулася, Данило вже встав і сідлав коней. Дівчина простягнула козакові каптан.
– Залиш поки собі, – мовив він. – Ти зовсім змерзла.
Ця чемність потішила самолюбство Ярини, але, як на гріх, у пам’яті спливли його вчорашні насмішкуваті слова, і душу знов сколихнула образа. «Не обов’язково було натякати мені на те, що я негарна!» – роздратовано подумала Яринка і скочила на Промінчика. Данило вмився, швидко зібрався, і вони вирушили у дорогу, але їхали мовчки.
– А можна швидше? – порушивши мовчання, попросила Ярина.
– Навіщо швидше? – запитав Данило. – Куди тобі поспішати?
– Мені треба встигнути наздогнати брата. Якщо я не наздожену його зараз, то не знаю, де потім його шукати.
– А ти хіба не знаєш, куди саме він поїде? Адже степ великий!
– Він говорив, що на Січ. І їде він із моїм хрещеним, з Петром Дубченком, – відповіла Ярина.
– Чого ж ти одразу не сказала, з ким він їде?! – усміхнувся Данило. – Треба ж таке!
– А ти хіба знаєш мого хрещеного? – здивувалася Ярина.
– Та хто ж не знає Петра Дубченка на прізвисько Вип’ю бочку?! – розсміявся той. – Точніше, хто про нього не чув?! Правда, особисто з ним я не знайомий, але чув, що такий є. Та його, напевно, всі на Низу знають: подейкують, ніхто перепити його ще не зміг! Якщо він тобі хрещеним доводиться, то знайти твого брата буде нескладно, – лукаво усміхнувся Данило.