– Він і братові моєму хрещеним доводиться. Ми його дуже любимо, і він для нас як рідний батько. Мені дуже треба наздогнати їх, інакше я не знаю, куди тоді подітися, – жалібно промовила Ярина.
– А чому ти з дому втекла? – прямо запитав Данило.
– Я не хочу про це розповідати, тому що… тому… – Ярина зам’ялася, не знаючи, як відкрутитися від незручного запитання. – У мене не було іншого виходу, і я не можу розповісти тобі про причини.
– «Кохання, кохання, з вечора й до рання! Як сонечко зійде, як сонечко зійде, кохання відійде!» – наспівав Данило, глузливо поглядаючи на дівчину.
– До чого тут це? – не зрозуміла Ярина і почервоніла, тому що безсовісний Данило голосно зареготав. До неї нарешті дійшло, що її супутник вважає, буцім вона за полюбовником із дому втекла. Від цього їй стало одночасно і соромно, і прикро, і з’явилася злість на насмішника.
– Та чи маєш ти совість? Чому ти мене весь час принижуєш?! – вигукнула дівчина, ледь стримуючи злі сльози. – Що я тобі зробила?
– Та чому ти злишся? Я просто пісеньку заспівав! А ти сказилася, – із невинним виглядом відповів козак, ледь стримуючись, щоби знову не зареготати, і подивився на неї: Ярина почервоніла, у яскраво-зелених очах застигли одночасно і гнів, й образа, а гарні уста тремтіли. Данилові стало шкода її і заразом ніяково, що знову образив дівчину. – Не гнівайся, Яринко! Ти наче дитя мале, що не скажи – ледь не плачеш? Так у тебе сліз не вистачить через кожен жарт ридати, – поблажливим тоном порадив він, щоб позбутися почуття ніяковості.
Ярина аж задихнулася від гніву, бо очікувала вибачень, підстьобнула коня і помчала вперед. «Ох! Підібрав халепу на свою голову!» – подумав Данило, придушуючи сміх, і поскакав слідом.
Коли він наздогнав Ярину, то вона вже опанувала себе, але хлопець зрозумів, що не на жарт зачепив її гордість. Деякий час вони їхали мовчки, але Данило довго мовчати не міг, оскільки був товариським хлопцем, тому розговорився з Яриною про різні дрібниці. Спілкуючись із дівчиною, він помітив, що вона знає собі ціну і ніколи нікому не дозволить зневажати себе. Та й відповідала Ярина не за віком розважливо, а часом дотепно, і з нею було цікаво.
І на радість Данила його подорож із Яриною продовжилася – вона питала про хрещеного та брата у кожній корчмі, де вони зупинялися по дорозі, але їх або ніхто не бачив, або говорили, що були такі, але вже поїхали. «Слава Богу, що хоч Ярема хрещеного наздогнав!» – думала Ярина, переживаючи, що буде робити, якщо не наздожене Петра. На Січ вона поїхати не може, а більше подітися було нікуди. І до того ж її дратувала ця подорож, бо в кожній корчмі у Данила були приятельки, із якими він весело жартував, іноді забуваючи про свою попутницю. Це невимовно ображало Ярину: чомусь хотілося, щоб його увага належала лише їй. Але загалом вона була вдячна Данилові за опіку.
Аж ось вони доїхали до Кодака,[8] за яким уже починалися степи. Усю дорогу Данило уважно спостерігав за нею і з подивом усвідомив, що його вабить ця юна дівчина: Яринка трималася з гідністю, мала добрі манери і почуття такту – йому ніколи не доводилося зустрічати таких дівчат. Але дратувала її потайливість. У Кодаку Данило не витримав і зажадав від Ярини чесно розповісти йому все. Повагавшись, дівчина розповіла йому свою сумну історію. Данило вислухав її і замислився, а потім запропонував:
– Давай вчинимо з тобою так: я відвезу тебе до своїх дядька Степана і тітки Уляни Воробенків. Їхній зимівник[9] лежить у Тихому Яру, що перед Гадючим порогом.[10] Ти поки поживеш у них, а я поїду на Січ і там пошукаю твоїх родичів. Що скажеш?
– А вони погодяться прихистити мене? – запитала Ярина. Їй стало страшно – Бог його знає, що це за люди. Може, вони лихі та суворі. Та й узагалі, навіщо їм зайвий рот?
– Погодяться! Дітей у них немає, а в мого батька велика родина, тому вони взяли мене на виховання, коли мені п’ять років було. Поживеш у них доти, доки я знайду твого хрещеного. Погоджуйся! Усе одно тобі нікуди подітися.
Ярина поглянула на Данила: у його очах було стільки доброти, що дівчина зважилася:
– Добре. Але тільки до тих пір, поки мене забере хрещений!
– Тоді їдьмо! Звідси до Тихого Яру недалеко.
Після Кодака почалися безлюдні місця. Ярина лише дивувалася, як Данило знаходить шлях у цьому безмежному царстві буйних трав, що чергувалися з невеличкими гайками у живописних урочищах. Але ось шлях привів їх у велику балку, яка тягнулася до Дніпра, що блакитнів на небокраї. Її пологі схили поросли лісом, жовтавим від близького подиху осені, а трохи далі біліли хаотично розкидані хати під очеретяними дахами. І тільки вже біля річки балка переходила у вузький крутосхилий яр. Це було затишне місце, надійно сховане від сторонніх очей: рідкісний проїжджий і не здогадався б, що варто звернути зі шляху в бік річки – й опинишся у зимівнику.
8
Кодак – польська фортеця, заснована у 1635 р. на правому березі Дніпра навпроти Кодацького порогу за проектом французького інженера Гійома Левассера де Боплана. Зруйнована у 1711 р. за умовами Прутського мирного договору.
9
Зимівник – поселення низових козаків. Зимівники виникли на початку XVI ст. на Запорожжі, а згодом перетворилися на великі господарства, де поряд зі скотарством розвивалося землеробство і бджільництво. Зимівник засновували, як правило, 3–4 сімейні або неодружені козаки.
10
Гадючий (Вільний) – останній поріг на Дніпрі, розташований біля сучасного села Вільноандріївка Вільнянського району Запорізької області. Затоплений у 1932 р. під час будівництва Дніпрогесу.