– Оце так! – вигукнув Данило, зупинивши коня на пагорбі. – Це вже не Тихий Яр!
– Як це? – не зрозуміла Ярина.
– Раніше тут усього три сім’ї жило, а тепер і голки ніде вткнути! – вражено сказав хлопець. – Цікаво, а звідки стільки народу набралося?
Ярина здивовано на нього подивилася, але промовчала – у її розумінні це поселення не дотягувало й до скромного звання хутора. Коли Данило говорив їй «зимівник», то вона уявляла собі хутір із тісним рядом хат. А виявилося, що зимівник – це невеличке поселення, а навколо на багато миль жодної живої душі. «Як же ці люди живуть у такій глушині?» – думала дівчина.
Господа родичів Данила містилася в самому кінці Яру, ближче до Дніпра. Обійстя було огороджене тином, уздовж якого з боку вулиці акуратним рядком пишно розрослися кущі бузини, створюючи живопліт. Сама хата була невелика, із чотирисхилим очеретяним дахом, з глиняними, ретельно побіленими стінами. За хаткою розкинувся задній двір із господарськими будівлями.
Тільки-но подорожні в’їхали на обійстя, як заливисто загавкали собаки, а з хати вибігла струнка жінка й радісно кинулася до Данила.
– Мій соколе! Ну, нарешті! Ой, як же я тобі рада! Ой, як тужила за тобою! – обіймаючи й цілуючи його, примовляла жінка, і Яринка здогадалася, що це і є Уляна. Жінці було сорок два роки, але здавалася вона молодшою. Очі мала чорні, щоправда, не такі оксамитові, як у її небожа, але погляд їх був лагідним, світився добротою і веселощами, а обличчя приваблювало ніжним рум’янцем.
Помітивши дівчину, Уляна привітно всміхнулася і запитала:
– Ой! А кого це ти до нас привіз?
– Її звуть Ярина, тітонько. Вона онука березанського сотника Черевковського і… Краще, ходімо в хату – там усе розповімо, – запропонував Данило.
Пройшовши крихітні сіни, Ярина опинилася всередині хати, яка складалася з єдиної кімнати з земляною долівкою – чистенької і затишної. Зліва від дверей була ретельно вибілена піч, праворуч – полиці з кухонним посудом, уздовж вікон тяглися широкі лавки і стояв стіл. У кутку за піччю був поміст для спання, а на покуті висіла велика ікона Христа, якою не погребував би й сам митрополит – так майстерно вона була виконана. І як така цінна ікона потрапила до житла степового козака, можна було лише здогадуватися. Вся обстановка хати, за винятком ікони, вражала своєю скромністю й невибагливістю.
– То що в тебе сталося, дитино? – запитала Уляна, входячи слідом.
Ярина боязко на неї поглянула і, соромлячись, розповіла жінці про свої лихі пригоди. Уляна вислухала, а потім рвучко обняла її, почала гладити по голові, примовляючи: «Господи Боже, і що ж це таке на світі коїться? Невже є такі люди, що гріха не бояться, якщо так із сиріт знущаються! Яриночко, живи у нас, скільки треба!»
– Що ви, пані! – здивувалася дівчинка. – Та як я можу вас так обтяжувати? Хрещений мене неодмінно забере…
– Та яка я пані? – розсміялася Уляна. – Кажи мені просто: тітка. І давайте обідати, бо ви з дороги і голодні!
– А де дядечко? – запитав Данило.
– Степан поїхав до діда Лавріна і повернеться надвечір. Де ж ти був увесь цей час, Данилочку? – запитала жінка.
– Батьків відвідував.
– Та що ти! – стрепенулася Уляна. – Що ж ти одразу не сказав? Як там моя Мар’янка? Як племінники? А зять мій як?
– Усі живі й здорові. У мене добавилося небожів, а двох молодших сестер заміж видали, – чомусь без теплоти в голосі розповідав Данило, а потім додав із більшою теплотою: – Мати з батьком веліли вам кланятися. Мама сильно за вами сумує. Правда, хворіє вона трохи.
Уляна зітхнула і посмутніла – минуло більше двадцяти років, як вона бачилася з сестрою. Данило це розумів, тому, щоб не ятрити тітоньці серце, перевів розмову на інше:
– А звідки у вас стільки народу набралося? Я як минулого разу приїздив, тиша навкруги була та безлюддя. А тепер повно людей.
– Ох, Данилочку, немає злого, щоб комусь на добре не вийшло! – зітхнула Уляна. – Козаки як пішли на ляхів війною, то всі оці люди сюди перебралися, тому що в рідних краях зовсім життя не стало[11] – хто від пана втік, хто від ляхів, а хто від татар, що з козаками йшли воювати. Ось так усі й оселилися тут. А ми що? Ми й раді цим переселенцям! Хоч на старості років на людей подивимося. Тепер у нас і сусідів додалося, і, слава Богу, дітлахи бігати стали.
11
Під час облоги Збаража і Зборівської битви у 1649 р. татарське військо грабувало західноукраїнські села і міста, забираючи населення в полон. Крім того, у 1650 р. шляхта почала повертатися в свої українські маєтки і мститися жителям, які не ввійшли до козацького реєстру за умовами Зборівського договору, піддаючи їх тортурам і утискам. Постійні військові дії, неврожай, голод, утиски змусили частину українців переселитися на козацькі хутори на Лівобережній Україні, Запорожжі та Слобожанщині.