– Навіщо я тобі потрібний? – озвався Петро, який мовчки спостерігав за цією сценою.
Але коли Данило розповів Петрові про поневіряння хрещениці, старий схопився за голову і вибухнув лайкою. А потім негайно вирушив у Тихий Яр.
Дорогою Петро напружено розмірковував, куди подіти Ярину. Він подумки перебирав усіх своїх знайомих, які мали власні зимівники і могли б прихистити дівчину, але жоден із них його не влаштовував. І от що робити? «Мабуть, треба домовитися з Воробенком, щоб Ярина поки пожила у нього. А як переговорю зі Станіславом, то й заберу її», – вирішив Петро.
Хрещеницю Петро застав у товаристві Уляни – обидві зручно розташувалися в затінку за рукоділлям. І вигляд у дівчини був зовсім не засмучений, а цілком квітучий. Вочевидь подружжя добре до неї ставилося.
З хати вийшов Степан, привітався з гостями, а Уляна побігла накривати на стіл. Сидячи за столом, Петро м’явся, не знаючи, як почати розмову, коли Степан несподівано запитав його:
– Ти забереш Яринку?
– Річ у тому, – зітхнув Петро, – що забирати Ярину мені нікуди. І я змушений просити тебе про послугу. Можна вона поживе у вас доти, поки не повернеться її дід і я з ним не порозуміюся? Тільки коли це буде – невідомо, тому я готовий заплатити…
– Не ображай нас, Петре! Та ніколи такого ще не було, щоб у нашій хаті людям гостинність за гроші надавали! – зі щирим обуренням вигукнув Степан. – Не об’їсть нас твоя хрещениця! Тож нехай живе у нас, скільки треба. Уляні тільки веселіше буде!
– Дай же, Боже, тобі, Степане, і твоїй дружині здоров’я за вашу доброту! – відповів Дубченко, розуміючи, що наполягати на оплаті буде нетактовно. Але відчував ніяковість від такої щирої безкорисливості, бо не любив дармовини. – Коли я поговорю з її дідом, то заберу її.
– Як же їй там жити після всього? – зажурилась Уляна.
– Так буде краще для Ярини, – сухо мовив Петро.
Воробенки спохмурніли, проте змовчали.
Данило недовго гостював у родичів – по обіді вже зібрався їхати. Петро також почав збиратися. Яринка, прощаючись з хрещеним і братом, ледь стримувала сльози – шкода було так швидко розставатися.
– Прощавай, Яринко, – недбало зронив Данило, проходячи повз неї.
– Прощай, – відповіла дівчина. – Дякую тобі за все, і…
– Та особливо нема за що! – не давши договорити, відмахнувся хлопець і скочив на коня, навіть не озирнувшись ані на родичів, ані на дівчину.
Ярина дивилася йому вслід, мимоволі відчувши безпричинний смуток. А ще було прикро від Данилової байдужості – вона вважала, що має право на більшу увагу з його боку. Але змусила себе не згадувати хлопця, тим більше, що у неї почалося нове життя.
Подружжя Воробенків ставилося до Ярини сердечно і щиро. Дівчина занадто настраждалася від байдужості діда, тож нині не могла натішитися цією добротою. Ярину не бентежив скромний уклад життя Воробенків, але гнітила глушина зимівника – вона не уявляла, як можна прожити тут усе своє життя. Проте нечисленні мешканці так не вважали. Це були прості, часом грубуваті, геть позбавлені будь-якої фальші люди. І в їхніх душах, немов вогонь, палало непереборне прагнення свободи – тільки бажання бути самому собі паном змусило їх жити в цьому повному небезпек краю. Але в той же час степи були прекрасні і давали можливість непогано прогодуватися. Займалися степові меншканці бортництвом, полюванням, скотарством, рибальством, які приносили пристойні прибутки. Хліба ніхто не сіяв – степ було складно орати, і зерно купували у волості. Та й хліборобство вважалося непрестижним заняттям для козака. Але городи були у всіх.
Степан і його давній друг та сусід, Мисько Корж, разом утримували велику пасіку та розводили худобу – частину меду, воску і худоби продавали на Січі, частину вивозили на ярмарки, отримуючи непогані бариші. Інший їхній сусід займався рибальством і з того жив. І майже всі зимовчаки варили пиво, курили горілку як для власних потреб, так і на продаж – хто ж їх тут податками обкладе?![13]
Живучи у Воробенків, Ярина помітила, що Степана й Уляну пов’язує ніжне і міцне кохання, яке не переросло в звичку після довгих років шлюбу. Вони не сварилися, розуміли одне одного з півслова, вміли поступатися одне одному, а їхня хата завжди була відкрита для сусідів. І це незважаючи на те, що Степан любив випити у компанії свого приятеля Миська. А Уляна терпіти не могла пиятик. Щоправда, чоловіки, напившись, не буянили, проте могли не зупинятися по декілька днів. Тоді Уляна хапала рогач, яким володіла так само спритно, як її чоловік шаблею, і щедро втирала приятелям часнику.
Одного разу Уляна і Ярина готували обід. Дівчина побігла по дрова, а коли повернулася до хати, то сторопіла від побаченого: незнайомий старий стояв біля Уляни й улесливо дивився на неї, білозубо всміхався, обнімаючи її однією рукою за талію, а другою грайливо смикав за намисто. Уляна м’ялася і червоніла як мак, скоса поглядаючи на нього.
13
Виготовлення алкогольних напоїв для продажу в наступні століття існування Січей обкладалося спеціальним збором, який йшов до січової скарбниці. Але коли саме почали стягувати такий збір, невідомо.