– Улясю, ну не будь такою злою. Зіронько ти моя! Не гнівайся на старого, моя люба! Ну, що тобі варто!? Горлице ти моя! – неголосно говорив старий дід і потягнувся губами до щоки Уляни.
Від цього видовища Ярина мимоволі впустила дрова, які з гуркотом посипалися на підлогу. Незнайомець і Уляна підвели на неї очі.
– Пробачте, що завадила. Я не знала, що мені не слід було входити сюди, – розгублено мовила Ярина, червоніючи від сорому і сама не розуміючи, що меле. Але Уляна заливисто зареготала і відіпхнула від себе старого.
– Оце ще старий грішник! Дивись, як дівчину мені збентежив! – нареготавшись, мовила жінка. – Яринко, іди познайомся з моїм свекром, дідом Лавріном.
А старий уже й думати забув про Уляну, спритно підбіг до Яринки і зазирнув їй в обличчя. Скільки Лаврінові було років, сказати було складно, бо його статура свідчила про силу, спритність і невичерпну енергію, якими міг похвалитися чоловік середніх років, але сам він був сивий, як голуб. Навіть густі брови і пишні довгі вуса були білі як сніг, а темне від засмаги обличчя – у зморшках, як печене яблуко, немов його власникові минуло щонайменше років сто. Особливо багато зморщок було навколо очей, і коли дід усміхався, вони промінчиками розходилися в різні боки, красномовно свідчачи про його веселу вдачу.
– Боже мій! І де ж ви таке диво взяли? – розчулено сказав Лаврін. – Дай-но я тебе, крихітко, поцілую, – і безцеремонно розцілував Ярину в обидві щоки, чим остаточно знітив, а потім нахабно обняв за плечі. – А личко яке біленьке! Я б подумав, що Снігуронька, але ж снігу давно немає, так що виліпити вам її ні з чого. Що ж ти мені одразу не сказала, що у вас тепер дівчина живе!?
– Краще відчепися від Яринки, а то вона розгубилася від твоїх витівок! Не звертай на мого свекра уваги, Яриночко, – сміючись сказала Уляна. – Він – іще той пройдисвіт і улюбленець усіх наших бабів. Гаразд, буде тобі на вечерю горілка, старий п’янице!
Лаврін тут же променисто всміхнувся, метнувся до Улянки, ухопив її руку і почав ніжно тиснути.
– Моя золота невісточко! Та яке ж мені щастя Господь дав, що ти в мене є! – примовляв Лаврін, не зводячи зі своєї невістки веселого погляду.
– Іди дрова збери, щоб недарма тобі чарку наливати, – ховаючи усмішку, відповіла Уляна.
Ярина потроху приходила до тями, починаючи розуміти, що Лаврін зовсім не залицявся до Уляни – він просто піддобрювався до невістки, сподіваючись випросити горілки до вечері.
Трохи пізніше Яринка дізналася, що дід Лаврін – вельми популярна персона серед обивателів Тихого Яру, особливо у жіночої його частини. Його легка і весела вдача, дотепність і вміння розчулити будь-яку жінку робили його бажаним гостем у кожній хаті. Але обурення чоловіків це не викликало, бо Лаврін був майстром флірту і ніколи не переступав межу пристойності. А ще старий мав гарний голос і добре грав на кобзі, знав безліч пісень, дум, історій і байок – як героїчних, благочестивих і сумних, так і смішних, сороміцьких і непристойних, що робило його загальним улюбленцем, оскільки він вносив приємну різноманітність і веселощі в тихе, монотонне життя зимівника. Тому тільки-но Лаврін з’являвся в Тихому Яру, як до нього сходилися всі охочі послухати музику чи щось потішне. Єдине, чим старий козак викликав незадоволення у своєї невістки і сина, було те, що волів жити один, немов сич, далеко від зимівника і ні за що не погоджувався перебратися до них, хоча йому вже минуло сімдесят дев’ять років.
У Ярини в Тихому Яру несподівано з’явилася подружка. Через кілька днів після її приїзду у двір до Воробенків зайшла гарненька дівчина такого ж віку, як і Ярина.
– О, Оленочко! – посміхнулася Уляна. – Ти, мабуть, до Ярини прийшла? – хитро підморгнувши, запитала вона.
Олена кивнула і трохи соромливо усміхнулася. Вона була вища за Ярину, повніша, з ясними блакитними очима і пшеничного кольору косою. Після спекотного літа лице дівчини вкривала темна засмага, її очі сяяли, наче зірочки, а коли вона всміхалася, то на засмаглих щоках грали ямочки.
– Так, – відповіла Олена. – Мама сказала, що у вас тепер дівчина живе, і порадила мені сходити познайомитися. А то я зовсім одна, немає в мене приятельки.
Це було сумною правдою – Олена була єдиною дівчиною-підлітком у зимівнику. Решта дітей були набагато молодші й у приятелі не годилися. Ярина зраділа знайомству, тим більше, що Олена виявилася товариською дівчиною, шкодуючи лише, що недовго поживе в зимівнику.