Нарешті вони дійшли до широкої луки, де в густій траві росла суниця. Не встигла Ярина знайти і зірвати кілька ягід, як моторний Данило простягнув їй повну жменю суниць. Дівчина всміхнулася і двома пальчиками взяла соковиту ягідку, делікатно відкусивши від неї.
Данило дивився, як рухаються її соковиті й червоні, як та суниця, уста, як звабливо згинається їх лінія, і очей не міг відвести. Ярина взяла наступну ягідку, м’яку і перестиглу, поклала до рота, ненароком забруднивши верхню губу. А прожувавши, охайно облизала її. Від цього Данила охопило збудження, і він відвів очі, приборкуючи себе. Але Ярина ласувала суницями, не помічаючи, що, власне, спокушає його, що він ледь розум не втрачає від пристрасті. Залишилася остання ягідка, і Данило сам підніс її до губ дівчини. Ярина зустрілась із ним поглядом і почервоніла – у його оксамитових очах, немов вогонь, бушувало жадання. Вона в сум’ятті відвернулася.
– А останню? – запитав Данило.
– Дякую. Я вже наїлася, – мовила Ярина. – Собі її візьми.
– Ні! Треба з’їсти! Інакше вона буде за тобою ганятися! – зі смішком сказав Данило і, повернувши обличчя дівчини до себе, поклав їй до рота останню суничку. При цьому ніби ненавмисно забруднив соком її щоку.
– Яка ж у тебе шкіра біла! – сказав він, дістаючи хустинку і насилу стримуючи себе, щоб не поцілувати дівчину. – Наче сніг! – і витер їй щоку. А потім пестливо ковзнув пальцями по її шиї, додавши: – І ніжна, мов пелюстки квітів!
Зніяковіла Ярина, пробелькотівши: «Дякую», підвелась і мало не побігла геть. Вона була ще занадто юна і не розуміла, що розпалила в ньому небезпечну пристрасть. Але його погляди чомусь не тільки бентежили, але й зігрівали душу. Данило, наздогнавши дівчину, мовчки пішов поруч.
Загриміло, і Ярина, подивившись на грозові хмари, прискорила крок. Але різко дмухнув сильний вітер, принісши в собі прохолоду. Високі трави захвилювалися, зашелестіли, обурюючись, що так безцеремонно порушено їхній спокій. Світлий небокрай почорнів від хмар. І несподівано його осяяв спалах, а потім оглушливо гримнуло, а в жаркому повітрі запахло грозою впереміш із пахощами трав і гіркого пилу. Яринка майже бігла додому, коли посипалися перші важкі краплі. Данило схопив її за руку і потягнув до найближчого гаю. І тільки-но вони вбігли під покрив дерев, як почалася злива.
Гілки жалібно скрипіли під поривами холодного вітру. Ярина зіщулилася від цієї прохолоди. Данило всміхнувся і пригорнув її до себе, щоб захистити від вітру. «Не варто!» – нахмурилась дівчина, намагаючись вивільниться. Але вирватися з його сильних рук виявилося непросто.
– Та пусти мене! – зажадала Ярина.
– Навіщо? – спокійно запитав Данило і дихнув їй у потилицю.
Його гаряче дихання одночасно і обпекло, і зігріло, а в його обіймах було тепло, проте Яринка, чомусь злякавшись, намагалася будь-що вирватися. Тоді Данило круто повернув її обличчям до себе і міцно притис до грудей, ковзнув рукою по її спині, погладив шию, потилицю, підняв її обличчя за підборіддя, змусивши дивитися на нього. І Ярина з хвилюванням прочитала в його погляді пристрасть. Він лагідно всміхнувся і, нахилившись до її губ, поцілував. Яринка завмерла в його обіймах – вона ніколи не цілувалася, а від дотику його губ зашуміло в голові, шалено закалатало серце, а ноги чомусь стали підкошуватися. А Данило все пристрасніше цілував її, і коли відчув, що вона відповідає на його поцілунки, його руки почали все наполегливіше блукати скрізь по її тілу. Від цього Ярина миттю схаменулася, якось вирвалася з його обіймів, відскочила і забігла за дерево. Утекти їй особливо було нікуди – навколо суцільною стіною лив дощ.
– Ти здурів чи що? – ледь перевівши подих, промовила вона.
– Тобі ж було холодно, ось і хотів тебе зігріти, – пустотливо відповів Данило, знову підступаючи до неї.
Ярина почала задкувати навколо стовбура, а він наступав на неї. Розвернувшись, вона побігла до іншого дерева, але хитрий Данило метнувся навперейми, і вона потрапила йому прямо в руки.
– Попалася, рибко! – усміхнувся він, схопивши її, і міцно, але в той же час ніжно притиснув до себе.
– Відпусти! Ти що собі дозволяєш? – розсердилася Ярина.
– Ти мені подобаєшся, Яринко! Сильно подобаєшся! Тягне до тебе, наче метелика до вогню. Якщо не бачу тебе день, два, тиждень, то сам не свій, – палко говорив Данило, дивлячись на неї закоханими очима.