Близнюкам виповнилося по чотирнадцять років, і вони нагадували дзеркальні відображення одне одного. Обоє були худорляві й невисокі, з молочно-білою, без ластовиння шкірою та густим вогняним волоссям. І, як і в ранньому дитинстві, обоє мали гордовитий погляд та, здавалося, зверхньо дивилися на всіх навколо.
– Вони перезираються! – тихенько шепнув Ярема сестрі, коли знімав її з коня, оскільки давно поділився з нею своїми підозрами.
– Я теж це помічала! – прошепотіла у відповідь Ярина і замовкла, бо до них підійшла Маланка.
– Це недобре, Ярино, що ти з коня майже не злазиш, – сухо промовила жінка. – Навіть непристойно для дівчини! Ти вже підростаєш, і незабаром треба буде думати про заміжжя, а ти…
– А хіба тобі шкода, бабуню? – нелюб’язно перебив її Ярема.
– Ось тепер ти сам, пане Петре, бачиш, які вони обоє зухвалі! І ніяк не можу їх навчити скромності й шанобливості до старших, – почала скаржитися Маланка.
Дубченко досадливо скривився – його дратувала Маланка з її солодкавою манерою говорити з ним, бо він знав, що колись вона була злиденною міщаночкою, а нині, допавшись до статків його приятеля, удавала з себе вельможну пані. Але найбільше його сердило, що вона постійно гудила його хрещеників.
– Якщо Ярині хочеться, то нехай їздить верхи, скільки забажає! А женихи на неї і так знайдуться – ще й битися за неї будуть, – промовив Дубченко і пішов у дім. Маланка невдоволено стиснула губи і рушила слідом – Петро був гостем, і вона мала розважати його. До її честі слід сказати, що вона завжди гостинно приймала будь-кого.
Весь залишок дня Ярема шпигував за коханцями, але вони нічим себе не видали. Трохи розчарований, хлопець пішов спати: завтра треба раненько встати, щоб провести хрещеного.
Наступного ранку, коли проводжали Дубченка, Маланка наполягла, щоб Ярема доїхав із ним до самого лісу. А це було досить далеко від містечка. А Ярину послала з якимось дріб’язковим дорученням до її хрещеної матері, наказавши не поспішати додому. Ще й Любу з нею відправила! Близнюки виразно подивилися одне на одного, але заперечувати не стали. Вибравши момент, Ярема шепнув сестрі: «Я повернуся і простежу за ними».
Провівши хрещеного за околиці міста, Ярема поквапився додому. Щоб його ніхто не побачив, він залишив свого коня у садку та, обережно прокравшись у дім, наблизився до опочивальні діда, прислухався і почув за дверима шепіт і легкі стогони. «Оце закортіло їм, що й ночі не дочекалися! Тепер ти, бабуню, підеш навколо світу зашморгом!» – задоволено подумав Ярема, пригадавши одну з багатьох примовок свого хрещеного, а потім різко розчахнув двері. І одразу густо почервонів від досі не баченого видовища, соромливо відвів очі, але увійшов до спальні й голосно кашлянув. Від цього звуку Лукаш різко зіскочив із ліжка, а Маланка вискнула і полізла під укривало, натягнувши його до підборіддя.
– Бог на поміч, голуб’ята! – розв’язно мовив Ярема, намагаючись приховати своє зніяковіння та глузливо зиркаючи на коханців. – Ти, Маласю, краще одразу збирай своє шмаття і забирайся звідси. А заразом і коханця свого прихопи! Адже коли дід дізнається про твою зраду, то гнів його буде страшний!
Маланку охопив тваринний жах, бо Станіслав такий, що… На очі жінки навернулися сльози, і вона заблагала:
– Яремо, я прошу тебе, не говори нічого Станіславу! Христом Богом тебе прошу! Він же вб’є Лукаша і мене! А що станеться з Любою, якщо вона осиротіє?! Пощади, Яремонько!
– Ні! Ти давно вже чиниш підступи проти нас із сестрою, так що вибору в мене немає – або ти, або ми. Тож забирайся звідси, поки дід не повернувся! І не барися, Маласю! – з цими словами Ярема зібрався піти, але тут на нього накинувся Лукаш і з силою вдарив ефесом своєї шаблі по потилиці. Хлопець упав як підкошений, навіть охнути не встиг.
– Чого дивишся? – буркнув Лукаш до отетерілої від його поведінки коханки, замикаючи двері на засув. – Швидко подай мотузки, що у мене в кишені шароварів! І чимось рота йому треба зав’язати!
Маланка схопилася та подала йому тонкі шкіряні ремінці й серветку, а Лукаш уміло й міцно зв’язав Ярему і заткнув йому рота серветкою.
– Його треба порішити, – спокійно сказав він, натягуючи шаровари. – Так ми одразу вб’ємо двох зайців: і хлопця позбудемося, як раніше говорили, і від його діда вбережемося. Поки сховаймо його тут, а вночі я винесу його, уб’ю і десь закопаю.
Очі Маланки загорілися. Адже єдиною причиною, із якої молода і вродлива Маланка пішла за старого Станіслава, було його багатство. Але близнюки ставали їй на заваді, бо чоловік прямо говорив, що саме вони його головні спадкоємці. Не рятувало справи навіть чимале віно,[6] яке він їй виділив, – Маланка хотіла усе його майно.
6
Віно – частина майна чоловіка, яке він зобов’язаний був виділити дружині під час укладання шлюбу, щоб у разі його смерті забезпечити засобами до існування.