На закінчення офіційної церемонії гостей повели до чорних лискучих «мерседесів» і в супроводі есесівців на мотоциклах відвезли до готелю «Бельв’ю», старовинного палацу, у якому традиційно поселяли високопоставлених гостей німецького уряду.
У «Бельв’ю» колись був кабінет фюрера і зала для засідань вищого керівництва рейху, перетворені пізніше на музей, а тому гостей, яких поселяли в престижному урядовому готелі, незмінно вели до кабінету засновника тисячолітнього рейху. Не питаючи, звісно, на те їхньої згоди — то був обов’язковий сакральний ритуал.
Повели і Йосипа ІV та найближче коло осіб, що його супроводжували, і московіти на чолі зі своїм князем великим під спалахи магнію, стрекотіння кіно- і телекамер мусили затято кланятись численним портретам та скульптурам Адольфа Гітлера. Ще й у котре запевняти, що вони «неймовірно схвильовані, раді і горді», що прилучилися до найбільшої святині світу — місця, де жив і працював сам фюрер, організатор і натхненник Великої Німеччини, творець її тисячолітнього рейху — «Третього рейху, а четвертому не бувати!». Від тих, здавалося б, безконечних поклонів до зображень Адольфа в Йосипа ІV розболівся поперек (великий князь страждав остеохондрозом), тож ледве діставшись до відведених йому апартаментів, князь упав крижнем, подумки кленучи «німчуру» та «Адольфішку». Але тільки десь чувся стукіт чи й навіть шерхіт, готовий був, незважаючи на остеохондроз. схоплюватися і знову кланятись перед зображенням фюрера, що було і в номері, кричати «Хайль Гітлер» стільки, скільки й треба було за ритуалом. І нічого не вдієш, руські завжди в таких випадках кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай.
Зрештою, захотілося випити.
І не просто випити, а добряче дриболизнути. За руським звичаєм. Щоб забути про все-все і відчути себе паном, а не слугою панським. Хотілося набратися до чортиків і хоч на якийсь час забути, що він у Берліні, куди прибув принизливо просити в «німчури» ярлик на князівство.
Крекчучи — клятий хондроз! — встав, розтираючи кулаком поперек, знайшов у холодильнику цілу батарею пляшок і серед них його улюблений французький коньяк.
Чи була в холодильнику ще й закуска, навіть не дивився. Є коньяк — що ще треба!
Знайшов у номері склянку, налив по вінця, хукнув, чикилдикнув її одним духом. І через мить йому полегшало, разом із живлющим хмільним трунком, що так і розлився по всьому тілу.
Як і його попередники з роду Джугашвілі, починаючи від самого прапрадіда, Йосип ІV теж був скритним алкоголіком (а втім, про його захоплення чаркою на самоті знало чи не все князівство) і пив, коли хотів набратися до положення риз неодмінно сам, зачинившись у своїх покоях. Не довіряй нікому, навіть патріарху московському (а що б він пив з патріархом — церковне вино — компот?) А при свідках старався не розслаблюватися і знати міру, аби ніхто й ніколи не бачив його величність п’яним, як останнього руського мужика. А ось сам на сам набирався по зав’язку. І тоді вранці довго не міг дійти до тями і збагнути де він перебуває? На цьому світі чи вже на тому?
Того разу в берлінському готелі князь спорожнив дві пляшки свого улюбленого французького коньяку, набрався як чіп і, впавши на широчезне ліжко (здається, подружнє, але воно було таким широким, що супруженцію на ньому можна було місяцями не бачити, навіть сплячи з нею) і провалився у щось липке і тяжке…
Коли вранці, стогнучи й кленучи себе, що хильнув добрячу зайвину, хапаючись за голову, що гула джмелями й розколювалася, як наче репався перестиглий кавун, то зненацька виявив біля себе якусь… дівицю. Отакої!
Та ще й голу — голісіньку! В чім мати народила. Правда, звабливу — фізія нічогенька! — було на що подивитися, не кажучи вже про інше… гм-гм…
— Свят, свят!.. Мана якась! Наваждєніє! Отак набратися! Чувишка поруч ввижається.
Перехрестився, протер очі, закліпав, але мана не зникала: на ліжку біля нього і справді в реальності лежала дівиця — довгонога і гола — голісінька отроковиця. І справді було на що подивитися, не кажучи вже про… гм-гм… інше…
Таки не сниться йому і не меречиться…
— Що це ще за… явлєніє? — ледве повернув він розпухлим язиком у пересохлому роті. — Невже я ще був на щось… здатним?