— О-о!!. — мрійливо протягла — заспівала білокура пройда. — Великий князь всю ніч невтомно займався зі мною сексом.
— Себто… блядством? — по-простому, за руським звичаєм перепитав він, все ще жахаючись — а раптом… раптом зганьбився.
— Пхе, як вульгарно, — манірно протягла гола бестія. — Кажу, се-ексом!
— Із… тобою? — витріщився князь.
— А вже ж не сам із собою, — пирхнула лярва (розмова велася по-німецьки, і князь розумів лише через п’яте на десяте), але здавалося, що тямив усе). — Гадаю, великий князь сам із собою сексом не займається?
— Ну, ти — кур-рва!!.
— Ах, яке симпатичне руське слівце: ку-ур-рва! — не образилась гола дівиця. — Взагалі, великий князь був у постелі, як молодий лев. Як барс! Я ледве витримала таке солодке катування. Тільки впорювався, як відразу ж знову починав… Я таких статевих велетів ще не здибувала, — млосно потяглася, ще і ще демонструючи своє розкішне тіло. — Ах, мій любий князю, я вже, здається, той… завагітніла. Буде тобі спадкоємчик на трон — ха-ха-ха!!! У вас усі московіти хтиві та жадібні до жінок?
— Ні, це я один… такий — І тут князя заполонила інша думка. Він добре пам’ятав, що спорожнивши дві пляшки французького коньяку, впав на ліжко зодягненим — у своєму незмінному френчі з чотирма накладними кишенями, у генеральських з лампасами штанях, заправленим в кавказькі — традиція Джугашвілі, — чоботях. Навіть кашкета не зняв, а тут… Матір божа, він лежить на ліжкові як і ця лярва теж голий — голісінький. В чім мати народила.
— Виходить, мене хтось роздягав уночі? — прохрипів князь і хотів було прохрипів князь і хотів було погукати свою стражу, але та шльондра спинила його.
— Чого ти злякався, дурнику? Сам роздягнувся, ніхто з тебе шмотки не стягував. Як побачив мене голою, так в один мент все з себе позривав, — на підлозі біля ліжка й справді жужмом валялися його френч, штани, чоботи і все інше.
— Невже я ще був здатний… роздягтися?
— Кажу ж, я ледве витримала… Така ніченька була, така!.. Райська і божественна. Тепер я певна, що ти як великий московський князь чогось таки вартий!
— Мерсі боку, як кажуть ті, чийого коньяку я здорово вчора хлобиснув. І взагалі — стривай!
— Я не збираюся нікуди тікати, — незнайомка засліплювала його посмішкою та голизною свого розкішного тіла.
— Як ти тут опинилася? (у протилежній стіні з-під картини визирало вічко відео, ясно, що всю ніч ішов запис). — Ти хто така, шльондра німецька? Ти… ферштейн?
— Ферштейн, ферштейн. Тільки я не шльондра, — верескнула білявка, на всяк випадок демонстративно — цнотливо натягуючи на себе простирадло. — Я — принцеса!
— Ого, як мені поталанило! У курвах сама принцеса ходить.
— Я — принцеса Марія! Між іншим, з династії Гогенцоллернів! З роду, — вона знову верескнула, — самого Фрідріха Вільгельма, прусського короля!!!
— Подумай гарненько, може ти з роду самого Фрідріха І Барбароси, га? Імператора «Священної Римської імперії»? Га? Подумай. Не дрібнися. Я просто зворушений, з ким мені пощастило всю ніч трахатись!
— Фрідріх І Барбароса, до твого відома, походив з династії Гогенштауфенів, а я з династії Гогенцоллернів!
— Отак набратися! Чорт! — тільки й зітхнув Йосип ІV. — Здається, я таки влип у якусь історію. Ось тільки в яку?
«Клята німчура, — далі вже думав він, не зважуючись те, що думав, висловлювати вголос. — Не інакше, як щось затіває — от і підсунула мені цю шльондру. Із роду буцімто самих Го-гоген… Тьху, й не вимовиш! Не інакше, як німчики готують якусь провокацію. Одержати б по-швидше ярлик на князівство і хутчій брати йоги в руки та накручувати петлі (його величність любила полювати зайців) з цього триклятого Берліна, хай би він пощез, зараза отака!!.»
Офіційний прийом відбувся не в Рейхстазі чи в Палаці Уряду, на що потай сподівався Великий Московський князь, а всього лише в залі для прийому почесних гостей престижного готелю «Бельв’ю».
«Що ж, як у нас, руських, кажуть: по Сеньці й шапка, — змирився з рішенням німецької сторони Йосип ІV. — Та й недарма ж у нас ще кажуть: в чужий монастир зі своїм уставом не сунься! Або: на чийому возі їдеш, того й пісні співай!.. «Бельв’ю» то й «Бельв’ю». Не останнє приміщання в Берліні. Та й не кожного гостя німецька сторона приймає в «Бельв’ю».
А коли побачив яка розкішна зала для прийому почесних гостей у «Бельв’ю», то й заспокоївся, радий, що його гідності й посаді німці не зашкодили!..
Аби дали ярлик на велике князівство, визнали його, Йосипа ІV верховним правителем ВМК–2, а там… Там хай хоч і трава не росте. Все інше, він, Йосип ІV, переживе. Не злиняє. Аби вирвати в клятої німчури владу, він на все згодний. В тім числі й на «Бельв’ю». Адже тоді всі, хто все ще зазіхає на владу в Московії (а в Московії постійно хто-небудь зазіхає на владу, це як національна риса руських, їхній менталітет), прикусять язики, спіймавши облизня. Адже проти того, кого визнають німці, ніхто не зважиться виступити, бо інакше матиме справу з самим рейхом. Німці люблять порядок і анархії та безладу не потерплять у своєму протектораті. Під Москвою постійно знаходиться їхня бронетанкова дивізія — напохваті в протектора. Коли що — кине її на Москву і в Кремлі тоді не всидиш. А ще ж есесівський загін, десятки загонів, котрі тільки тим і зайняті, що слідкують за московітами. Крім усього ще діють сотні їхніх замаскованих вивідників, шпигунів та донощиків — слідкують. Коли що, будь кого — в тім числі й великого князя, — швидко поставлять на місце. А не підкориться, своє гнутиме — одним розчерком пера на його місце посадять іншого любителя влади! А їх, таких, що у всьому слухатимуть своїх арійських панів і сидітимуть у князівстві, як миша в ожереді — сухо, чисто, затишно і зерно на прокорм є, — завжди вистачало, вистачає і вистачатиме. Все це добре знав правнук Йосипа Сталіна, а тому на рожен ніколи не пер, у всьому слухався кляту німчуру, проводив їхню політику, тому й дістався до трону великого князя. Тож тепер, маючи під собою таке сідало, нікому його не уступить — нема дурних!