Вистояла тоді Москва.
У 1610 році Москву захопили польські інтервенти — вистояла.
І тепер вистоїть.
І Йосип Сталін став Великим Московським князем і очолив Велике Московське князівство. Погодився. Йосип Сталін пам’ятав, що Ленін охоче свого часу співробітничав з німцями, брав мільйони в німецького кайзера і на них робив революцію. І, як кажуть, не злиняв, перекліпав! Не кажучи, що уклав Брестський мир, і заради спасіння своєї влади віддав тоді німцям стільки територій! І було укладено угоду про мир і дружбу з Німеччиною — під її протекторатом.
А що він став усього лише якимось там князем, то…
То дарма аби влада була!
29 грудня 1941 року, в акурат під Новий рік Йосип Сталін двома спец-поїздами (в одному їхав сам із особистою охороною, у другому вождя супроводжували 12453 бійці внутрішніх військ НКВС з кулеметами і легкими гарматами) із Куйбишева прибув до Москви.
Була глибока північ. Обидва спецпоїзди із затіненими вікнами тихо і непомітно підійшли до перону, що був далеко від вокзалу, відразу ж вивантажили броньовий автомобіль для вождя і два автомобілі супроводу. (Перон був оточений подвійним кільцем).
Вулицями, що теж були заздалегідь оточені, кавалькада машин із синіми підфарниками промчала нечутно, наче зграйка кажанів пронеслась, і на Красній площі пірнула під арку Спаської вежі, чия брама відразу ж і зачинилася.
І все стихле разом із шурхотом шин і на Красній площі більше не було помітно аніякого руху. Тільки на зубцях кремлівських мурів погаласувало потривожене вороння і вгамувалося.
Біля замаскованого щитами мавзолею ходила варта — чорними нечутними тінями.
Над Кремлем, що пірнув у нічну пітьму, блищали зорі — вся Москва все ще по законам воєнного часу була затінена…
Вождь неспішно зайшов до свого кабінету, що за довгі роки вже був вивчений до найменших дрібниць, і полегшено зітхнув, як зітхає подорожанин, який нарешті повернувся до рідних пенатів. У кабінеті за час відсутності господаря нічого не змінилося. Наче господар тільки вчора залишив його, а сьогодні вранці як завжди з’явився.
Над робочим столом висів знайомий, теж вивчений до дрібниць фотопортрет Леніна (сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті старший вождь читав якесь число «Правды»).
Сталін постояв перед портретом, запалив люльку і, помахавши рукою, наче щось комусь невидимому заперечуючи, погасив сірник. Якусь мить замислено смоктав свою знамениту, вже й поетами оспівану люльку, а тоді звів на портрет жовті, кошачі очі із злим прищуром.
— Виходить, я теж уклав з німцями своєрідний «Брестський мир», — промовив не так до портрета, як сам до себе. — Через 23 роки після вашого Брестського миру. Ваш Брестський мир здорово вас виручив, дякуючи йому ви — а разом з вами і ми, — тоді вціліли біля керма влади і втримали свій режим. Мудро ви тоді вчинили, дорогий мій учителю. Я взяв з вас приклад і уклав свій «Брестський мир» — гадаю, він теж мене виручить і, врешті-решт, порятує владу. А що довелося чимало втратити з того, що я мав до сорок першого, так і ви, учителю, пішли у вісімнадцятому році на колосальні жертви й поступки перед німцями.
Пахнув димом.
— Що говорити: діло зроблене. Тепер треба думати, як утримати владу і Московське князівство–2 перетворити у щось путнє.
Вранці вождь звелів негайно розчохлити зорі на вежах Кремля. Хай усі москвичі — та й не тільки вони — побачать, що в Кремль повернувся його істинний хазяїн.
І коли брезент було знято і рубінові зорі спалахнули так, як вони сяяли до війни, Сталін підняв бокал «Сапераві» — легкого грузинського вина, яке любив:
— За Московське велике князівство — два, яке колись стане ядром нової російської імперії. За зорі на вежах Кремля, які сяють так же, як і сяяли до війни. І в них я бачу запоруку нашого майбутнього успіху!