(Московські поети відразу ж почали складати оди: про те, що Великий Сталін у Кремлі, а отже, запанували мир і щастя на землі; про те, що Великий Вождь, керманич, учитель і батько людства на своєму посту і як завжди думає за народ, а над Кремлем велично сяють рубінові зорі — для всього передового людства, і т. д., і т. п. в тому ж і в тому ж дусі! Як писали до війни, так і знову заспівали — пребадьоро — оптимістично).
Вождь залишився задоволеним, адже все було так, як і мало бути: Москва, Кремль, знайомий кабінет з портретом Леніна і, головне, з ним була його влада. Правда, її значно обкарнала німчура на чолі із своїм Адольфішкою, але дещо і йому залишилося. А могло бути й гірше. Він і це, що здобув, міг втратити: Москву, Кремль, владу… Виходить, він ще й добре відбувся. А бункер у Куйбишеві хай стоїть в готовності № 1 — мало, що може трапитись. Як і два спецпоїзди з кількома тисячами бійців внутрішніх військ, з кулеметами і легкими гарматами. Поїзди хай стоять, як кажуть, під парами, готові в будь-яку мить вирушити з ним до Куйбишева, до бункера, що притаївся там на глибині 37 метрів.
З Берліна надійшла телеграма, яку він уже знає напам’ять:
«Москва, Кремль.
Його Превосходительству Йосипу Сталіну.
Прийміть мої найщиріші вітання з нагоди Вашого щасливого повернення до Москви, у свій робочий кабінет у Кремлі.
З твердою надією, що між Великою Німеччиною і Великим Московським князівством–2 почнеться велика ера добросусідства та співробітництва на благо обох держав у нових історичних реаліях.
Нечутно (але він все ж почув, здригнувся і насторожився — хоч і не подавав виду: не любив, коли без дозволу заходили до його кабінету) відчинилися двері.
Він полегшено перевів подих (збоку здавалося, що він просто випускає порцію диму з люльки): Молотов і Берія. Цим довіряти можна і тільки вони мають право заходити в його кабінет у будь-який час, не питаючи на те дозволу, хоча… Довіряв він їм умовно, повністю вождь не довіряв нікому. Крім, звичайно, самого себе. Та й то…
— Коба, дозволь тебе привітати з телеграмою Адольфа Гітлера. (Сталін щось невиразно гмикнув, закутуючись хмаркою диму). За нашими даними вона підписана особисто фюрером. І послана з його ініціативи. Тож будемо сподіватися, що вона щира і по-своєму сердечна. Свої вітання тобі також передає Ріббентроп.
— А-а… «дорогий герр Ріббентроп»? — буркнув вождь, пригадавши як він колись вітав цього бонзу третього рейха. — Що він там… бажає?
— Ділових зустрічей у майбутньому. Згадує — майже захоплено, — свої довоєнні візити в Москву, Большой театр, нічний прийом у твоєму кабінеті, Коба. Мріє невдовзі відвідати Москву і знову з тобою зустрітися.
— Мріяти у нас нікому не заборонено — на жаль.
Перевів погляд на Берію.
— З чого будемо починати, товаришу Сталін, — блиснувши склянками пенсне, виструнчився той.
— Так ніби ти не знаєш, з чого починати, Лаврентій! З того, з чого ми й раніше починали. І, до речі, ніколи не уривали наші починання. За війною з німцями ніколи було займатися внутрішніми ворогами. А вони, скориставшись моментом, розплодилися. Пора вже почати проріджувати їхні зловредні ряди. З істинно більшовицьким розмахом, Лаврентій! До нігтя їх, до нігтя! Як тифозну вошу! Треба, не відкладаючи справи в довгий ящик, допомогти їм по швидше потрапити… Куди потрапити нашим ворогам, Лаврентію?
— На той світ, товаришу Сталін! — з готовністю відповів Берія і навіть азартно потер руки.
— А точніше, товаришу Берія?
— У землю, товаришу Сталін!
— Попав… пальцем у небо, — вишкірив Сталін жовті од нікотину щербаті зуби. — Ми, Лаврентію, гуманісти, тому будемо відправляти їх не в землю, а — на небесі. Кажуть, що буцімто там є якесь царство. Отож, хай вони там і розкошують. — Погасив посмішку, мовив із злістю: — Нема їм місця на землі, земля нам потрібна під урожаї сільськогосподарських культур. Уцілілих треба годувати. А відправляти їх краще на небо. На небо!.. Пригадується мені такий випадок з життя Івана Грозного, який був вельми винахідливим у боротьбі із зрадниками та в придумуванні їм кари. Якось він велів схопити одного боярина… Пригадується, його прізвище Голохвастов… Посадили, значить, того боярина на бочку з порохом. Іван Васильович звелів підпалити порох. Ну, порох і вибухнув. Цар задоволене потім пояснював: він таким способом допоміг зраднику піднятися на небо.