Выбрать главу

Осборн був хрещеником старого Седлі і всі свої двадцять три роки вважався членом його родини. Коли йому було шість тижнів, він дістав від Джона Седлі срібний келих, а коли шість місяців — коралове калатальце з золотим свистком. З ранньої молодості й до тепер він кожного Різдва отримував від старого Седлі гроші «на гостинці». Джордж досі пам’ятав, як одного разу, коли він від’їздив до школи, його, десятирічного бешкетника, добре налупцював Джозеф Седлі, тоді вже високий, гонористий і незграбний юнак. Одне слово, Джордж був настільки близький, родині Седлі, наскільки могли його наблизити до неї постійні вияви уваги й ласки.

А пам’ятаєш, Седлі, як ти розлютився, коли я обрізав китиці з твоїх чобіт, і як міс... гм... як Емілія врятувала мене від прочуханки, впавши на коліна і благаючи тебе не бити малого Джорджа?-Джоз добре пам’ятав той чудовий випадок, але присягався, що зовсім про нього забув.

Ну, а пам’ятаєш, як ти приїздив кабріолетом до школи доктора Луплена, щоб провідати мене перед тим, як вирушати до Індії, дав мені пів гінеї і потиличника? Мені тоді здавалося, що ти був щонайменше сім футів заввишки, тому я дуже здивувався, коли ти, повернувшись з Індії, виявився не вищим за мене.

Який містер Седлі добрий: приїхав до вашої школи і дав вам грошей! — захоплено вигукнула” Ребека.

Еге ж, та ще й після того, як я відрізав йому від чобіт китиці. Хлопці ніколи не забувають таких подарунків і тих, хто їх дає.

Ну й гарні ж ці гессенські чоботи,— сказала Ребека. Джоз Седлі, що ненастанно милувався своїми ногами й завжди носив таке вишукане взуття, був дуже потішений її словами, хоч, почувши їх, сховав ноги під стілець.

Ви, міс Шарп, кажуть, неабияка художниця,— звернувся до Ребеки Джордж Осборн.— От ви б і намалювали велику історичну картину на тему чобіт. Седлі треба зобразити в шкіряних штанях, в одній руці в нього зіпсований чобіт, а другою він тримав мене за комір. А Емілія стоїть біля нього навколішки, звівши вгору рученята. Картина повинна мати пишний алегоричний напис, такий, як на першій сторінці катехізису чи букваря.

На жаль, я тут не встигну,— сказала Ребека.— Але намалюю, коли... коли поїду. Голос у неї забринів так жалісно, на обличчі з’явився такий засмучений вираз, що всі подумали, яка до неї жорстока доля і як їм буде важко розлучатися з нею.

О, якби ти могла довше погостювати в нас, люба Ребеко! — сказала Емілія.

— Навіщо? — ще жалісливіше запитала та.— Щоб я була ще нещ... щоб мені було ще тяжче розлучатися з тобою? — І вона відвернулася. Емілія ладна була дати волю своїй природній схильності до сліз,— як ми вже згадували, це була одна з вад цієї наївної істоти. Джордж Осборн дивився на дівчат співчутливо й зацікавлено., а з широких грудей Джозефа v Седлі вихопилося щось схоже на зітхання, хоч він, проте, ‘ й не зводив очей зі своїх улюблених чобіт.

Заграйте нам щось, міс Седлі, Еміліє,— запропонував Джордж Осборн, відчувши тієї хвилини незвичайне, майже непереборне бажання схопити згадану особу в обійми і розцілувати при всій компанії. Дівчина теж на мить звела на нього очі... Та воли б я сказав, що вони закохалися одне в одного саме тепер, то це, мабуть, була б неправда. Річ у тім, що батьки їх ще малими призначили одне для одного, і обидві родини вже десять років говорили про їхні заручини як про вирішену справу. Вони пішли до фортепіано, що, як звичайно, стояло в малій вітальні, а оскільки було досить темно, Емілія мусила взяти Осборна під руку, бо йому, напевне, легше, ніж їй, було торувати дорогу між стільцями й канапами. Через це Джозеф Седлі залишився за столом віч-на-віч з Ребекою, яка сиділа й плела гаманець із зелених шовкових ниток.

Можна й не питати про родинні секрети,— озвалася Ребека,— ці двоє самі себе викривають.

Так, я думаю, що вони поберуться, тільки-но Джордж отримає роту,— сказав Джозеф.— Він пречудовий хлопець.

А ваша сестра — наймиліше в світі створіння,— сказала Ребека.— Щасливий той, хто здобуде H серце! — з цими словами міс Шарп тяжко зітхнула.

Коли двоє неодружених людей, сидячи разом, розмовляють про такі делікатні справи, між ними виникає певне довір’я й щирість. Немає потреби докладно переказувати всю розмову Джозефа Седлі з Ребекою; вона, як можна собі уявити з наведених вище слів, не була ні особливо дотепна, ні красномовна, бо взагалі рідко бував такою в звичайному товаристві, та й будь-де, хіба що в пишномовних і надуманих романах. З сусідньої кімнати долинала музика, тону, звичайно, вони говорили тихим, задушевним тоном, хоч, щиро сказати, навіть най голосніша розмова не потривожила б пару в малій вітальні, така вона була захоплена власними справами.