В його кімнаті стояли чоботи с закотом, у яких він їздив на полювання під час канікул. Він мав золотого годинника з репетицією і нюхав табак , як сам доктор Лупмен. Він бував в опері, брався висловлювати свою думку про гру головних акторів, вище ставлячи Кіна за Кембла. Він міг за годину вивчити сорок рядків латинських віршів і складати сам вірші по-французькому. І взагалі чого він тільки же вмів! Казали, начебто його побоювався сам доктор.
Каф, визнаний король школи, з неперевершеною зверхністю керував своїми підданцями і збиткувався з них. Один чистив йому чоботи, інший підсмажував хліб, ще інші були за підручних під час ігор і ціле літо подавали йому крокетні м’ячі. Найдужче з усіх він зневажав Фігу, або ж Доббіна, і рідко коди власкавлювався заходити з ним у якісь особисті стосунки, хоч ніколи не минав нагоди образити бідолаху й поглузувати з нього.
Якось без свідків у хлопців дійшло до сутички. Фіга, сидячи на самоті в класній кімнаті, мозолив листа додому, як раптом зайшов Каф і звелів йому кудись побігти, здається, по тістечка. Я не можу,— відповів Доббін,— бо хочу скінчити листа. Не можеш? — перепитав Каф, заволодівши листом (у якому чимало слів були закреслені, а чимало написані з помилками, але на якого Доббін витратив хтозна-скільки і роздумів, праці і сліз, бо нещасний хлопчик писав матері, а вона, певне, любила його, хоч і була дружиною бакалійника і мешкала в кімнаті за крамничкою на Темз-стріт).—Не можеш? — перепитав Каф.— Я, коли твоя ласка, хотів би знати — чому? Ти хіба не можеш написати завтра? Хай твоя стара Фіга трохи почекав! Не дражнися! — сказав Доббін, схвильовано схопившись із лавки.
Ну то як, підеш ти чи ні? — гримнув шкільний розбишака.
Поклади листа,— мовив Доббін,— порядні люди не читають чужих листів.
Підеш ти нарешті чи ні, питаю я тебе? Ні, не піду. І не сікайся, бо я тобі голову розтрощу! — крикнув Доббін і вхопився за олов’яну чорнильницю з таким лютим виглядом, що Каф спинився, знов відкотив закасані рукави, засунув руки в кишені і, зневажливо скривившись, відійшов геть. Відтоді він ніколи не зв’язувався з сином бакалійника, хоч треба віддати йому справедливість — позаочі завжди казав про нього щось погане.
За якийсь час після цієї сутички вийшло так, що одного сонячного дня Каф опинився поблизу бідолашного Вільямa Доббіна, який лежав під деревом на шкільному подвір’ї і читав па складах свої улюблені «Казки Тисячі а однієї ночі», лежав осторонь від інших школярів, які там гралися хто чим, самітний і майже щасливий. Якби дорослі лишили дітей у спокої, якби вчителі перестали залякувати їх, якби батьки кинули спрямовувати їхні думки й гайнувати їхні почуття — ті думки й почуття, що залишаються таємницею для всіх (бо хіба ми багато знаємо одне про одного, про своїх дітей, про своїх батьків, про сусідів? А наскільки кращі й недоторканіші думки нещасного хлопчака чи дівчинки, яких виховуєте ви, за думки тієї тупий, зіпсованої світом особи, що береться їх виховувати! — якби, кажу я, батьки та вихователі трохи більше залишали дітей на самих себе, то шкоди від цього не було б, хоч латину вони, мабуть, знали б гірше.
Отже, Вільям Доббін ва хвилину забув про весь світ і разом із Сіндбадом Мореплавцем перенісся в Долину Діамантів чи з принцом Ахметом та феєю Перібану — у ту печеру, де принц її знайшов і куди б ми залюбки помандрували, як раптом вереск, схожий на дитячий плач, збудив його з цих чарівних маревів. Підвівши голову, вій побачив перед собою Кафе, що лупцював малого хлопця.
Це був той самки хлопчина, що роздзвонив усім про бакалійний фургон, але Доббін ще таїв довго в собі зла, а надто до малих і слабких.
Як ти смів розбити пляшку! — кричав Каф ва малого шибеника, вимахуючи над ним жовтим крокетним кийком.
Каф звелів тому хлопчикові перелізти через мур, що оточував шкільне подвір’я (в одному місці, де зверху було визбиране стовчене скло і де між цеглою були видовбані зручне ямки), пробігти з чверть милі, набрати пінту ромового лимонаду і, обдуривши всіх дохкторових наглядачів, знов перелізти на подвір’я. Під час цього героїчного вчинку хлопчик упав, пляшка розбилася, лимонад розлився, поплямивши йому штани, і він з’явився перед своїм володарем, тремтячи зі страху, хоч був зовсім не винний.