Я був тут зайнятий судовою справою, любонько, тому й вийшло, що я матиму приємність завтра вертатися в такому гарному товаристві.
Він завжди, зайнятий судовими справами,— сказала міс Тінкер , узявшись за кварту з портером.
Ага, допийте все,— мовив баронет.— Так, любонько, Тінкер правду каже: в Англії ніхто більше за мене не приграв і не виграв судових процесів. Ось гляньте лишень: баронет Кроулі проти Снефла. Я його з торбами по світу пущу, щоб я так здоров був, Подер та інші проти Кроулі, баронета. Громадські опікуни парафії Снейлбі проти баронета Кроулі. Вони не можуть довести, що та земля громадська. Я їм доведу, що вона моя. Громада має на неї таке право, як ви або міс Тінкер. Я їх поб’ю, хоч би й вгатив у цю справу тисячу гіней. Ось гляньте на папери, я дозволяю, коли вас цікавить. А пишете ви гарно? Я неодмінно скористаюся вашими послугами, як ми будемо в Королевиному Кроулі, міс Шарп. Бо відколи померла моя перша жінка, мені не завадила б переписувачка.
Вона була йому до пари,— мовила міс Тінкер.— Притягала до суду кожного крамаря і за чотири роки вигнала сорок вісім служників.
Еге, скупенька була, дуже скупенька,— спокійно погодився баронет.— Але для мене вигідна, навіть на управителя де. доводилось витрачатися.
Такою щирою, задушевною розмовою він розважав Ребеку досить довго. Хоч би які були в нього риси — гарні чи погані,— він їх нітрохи не приховував. Він не переставав говорити про себе, то вживаючи найвульгарніші гемшшірські слова, то переходячи на світський тон. Наприкінці він ще нагадав міс Шарп, що вона має бути готова о п’ятій ранку, і відпустив її спати. — Ви ляжете сьогодні з Тінкер,— мовив він,— ліжко широке, стане місця на двох. У ньому померла леді Кроулі. На добраніч.
Після такого благословення сер Пітт вийшов, а непривітна Тінкер зі свічкою в руці повела Ребеку широкими, холодними кам’яними сходами нагору повз понурі двері вітальні, на яких ручки були обмотані папером, до просторої, з вікнами на вулицю, спальні, де востаннє заснула господиня дому. Ліжко й сама кімната скидалися на темний склеп,— неважко було уявити собі, що на ній леді Кроулі не тільки померла, а й що тут і досі витає її дух. Та однаково, поки стара служниця молилася, Ребека зацікавлено обійшла кімнату, зазирнула у великі скрині, в шафи й комоди, спробувала відчинити шухляди, що всі виявилися замкненими, оглянула похмурі картини й туалетне приладдя.
Слава богу, що в мене чисте сумління, а то б я нізащо не лягла на це ліжко,— мовила стара.
Тут стане місця па нас обох і ще на десятьох духів,— відповіла Ребека.— Розкажіть мені, як ваша ласка, про леді Кроулі, про сера Пітта і про всю їхню родину.
Проте мала хитрунка не могла нічого витягти зі служниці, яка, заявивши, що на ліжку сплять, а не розмовляють, захропла в своєму кутку так солодко, як тільки може хропти праведниця. А Ребека ще довго не могла заснути, все думала про завтрашній день, про новий світ, у який вона ввійшла, і про можливості домогтися в ньому успіху. У мисочці з жиром блимав комишевий гніт, камін кидав велику чорну тінь на половину вкритого порохом, вилинялого килима, який, без сумніву, виткала ще покійна Леді, і на два невеличкі портрети підлітків — одного в студентській мантії, а другого — в червоній курточці, схожій на військову.
Засинаючи, Ребека все ще думала про того хлопця й хотіла, щоб він їй приснився.
О четвертій годині такого рожевого літнього ранку, що навіть Грейт-Гонт-стріт повеселішала, віддана Тінкер збудила свою сусідку по ліжкові, попросила її збиратися, відсунула засуви й відщепнула гаки з великих вхідних дверей (їхній гуркіт і скрегіт злякав сонну луну надворі) і, збігавши на Оксфорд-стріт, узяла там на стоянці візника. Немає потреби називати тут номер тієї таратайки чи нагадувати, що її власник спинився в такий досвіток поблизу Ластовиної вулиці з надією на якогось молодого гуляку, що, плентаючись додому з шинку, захотів би скористатися його ридваном і щедро заплатив би йому, як звичайно платять п’яні.
Можна також не згадувати, що коли візник і мав таку надію, то дуже розчарувався, бо шановний баронет, якого він довіз до Сіті, не дав йому жодного зайвого пенні, крім належної платні. Дарма візник звертався до його сумління, дарма лаявся, скидав коробки міс Шарп у канаву біля заїзду і божився, що стягне свою винагороду через суд.
Краще не зв’язуйся,— порадив йому один із стаєнних.— Це ж Пітт Кроулі.
Авжеж, це я, Джо,— схвально підтвердив баронет.— І хотів би я бачити того, хто в мене дістане зайве пенні.