Студенти говорили про «фуксів» та «філістерів», про поєдинки та пиятики в славетному розсаднику науки — сусідньому Шопенгаузенському університеті, звідки вони недавно прибули в Eilwagen , мабуть, разом з Бекі, щоб подивитися на весільний карнавал у Пумпернікелі.
Та маленька Englanderin, здається, попала en bays de gonnoissance,— сказав знавець французької мови Макс своєму товаришеві.— Після того, як пішов її гладкий дідусь, до неї з’явилася якась гарненька землячка. Я чув, як вони балакають і охкають у кімнаті тієї крихітки.
Треба взяти квитки на її концерт,— зауважив Фріц.— Ти маєш гроші, Максе?-Аякже!— пхикнув той.— Це буде концерт in nubibus /У порожнечі {лат.)/. Тане казав мені, що вона оголошувала такий самий концерт у Лейпцігу, бурші розкупили багато квитків, а вона > поїхала собі, не виступивши. Вчора в кареті вона згадувала, що її піаніст захворів у Дрездені. Я думаю, що вона просто не вміє співати: у неї такий самий хрипкий голос, як у тебе, о славетне жлукто з пивом!-Так, голос у неї хрипкий: я чув, як вона вчора, сидячи на вікні, вимучувала якусь schreckliche /Жахливу (нім.)/ англійську баладу, що зветься «De Rose upon de Balgony» .
Sauf en і singenpaaoM не можна,— зауважив Фріц. Ніс у нього почервонів: видно, він віддавав перевагу першій з цих утіх.— Ні, квитків ми в неї не братимемо.
Вчора ввечері вона виграла в trente-et-quarante. Я бачив її: вона змусила грати за себе якогось англійського хлопчака. Пустимо твої гроші теж там або в театрі, а як ні, то пригостимо її французьким вином чи коньяком у саду Аврелія, але квитків краще не купуймо... Що ти скажеш на це? Вип’ємо ще по кухлю пива, га?-І студенти, один за одним умочивши свої біляві вуса в огидне пійло, попідкручували їх і перевальцем подалися на ярмарок.
Майорові, який бачив, що ці два університетські джиґуни вішали ключа від дев’яностого номера, й чув їхню розмову, неважко було збагнути, про кого вони розмовляли. «Та мала відьма знов береться за своє!»— подумав він і усміхнувся, згадавши минуле, коли він був свідком її відчайдушного фліртування з Джозом і кумедного кінця тієї авантюри. Вони з Джорджем потім часто сміялися з тієї пригоди, поки — через кілька тижнів після свого одруження — Джордж і сам попав у тенета малої Цірцеї і якось порозумівся з нею, про що, звичайно, його товариш здогадувався, але волів не розпитувати. Вільямові було надто боляче і соромно вивідувати ту негарну таємницю, хоч одного разу Джордж, мабуть, у пориві каяття, сам натякнув на неї. Це було вранці перед битвою під Ватерлоо, коли вони стояли разом попереду свого полку й дивилися крізь завісу дощу на темні лави французів, розташованих на височині перед ними. «Я вплутався в безглуздий зв’язок з однією жінкою,— сказав Джордж,— і радий, що ми виступили в похід. Якщо я загину, то Еммі, сподіваюсь, ніколи не дізнається про нього. Боже, як би я хотів, щоб усього цього не було!»-Вільям любив згадувати і часто втішав сердешну вдову Джорджа розповідями про те, як Осборн, попрощавшись з нею, першого дня після битви під Катр-Бра тужливо й зворушено говорив з ним про свого батька і дружину. На цій обставині Вільям особливо наголошував у розмовах з Осборном-старшим, і таким чином йому пощастило помирити батька з пам’яттю про сипа бодай в останні дні життя старого.
«Отже, та відьма й далі снує свої інтриги,— думав Вільям.— І підбив її чорт приїхати сюди! Вона скрізь, де тільки з’явиться, приносить із собою біду».
Підперши руками голову й тримаючи перед собою «Пумперпікельську газету» за минулий тиждень, Доббін віддавався цим своїм неприємним думкам, коли раптом хтось торкнув його парасолькою за плече. Він підвів голову й побачив Емілію.
Ця жінка мала свій спосіб тиранити Доббіна (бо й найслабкішій людині хочеться над кимось володарювати); вона командувала ним, заохочувала його, змушувала бігати по її речі й носити їх, наче він був великим ньюфаундлендом. Йому й подобалося, так би мовити, стрибати у воду, коли вона гукала: «Гоп, Доббіне!»—і бігти за нею підтюпцем, тримаючи в зубах її ридикюль. Наша повість не досягла мети, якщо читач і досі не завважив, що майор був добрий телепень.
Чому ви не зачекали на мене, сер, щоб провести сходами?— запитала вона, тріпнувши головою, і глузливо присіла перед ним у реверансі.
Я не міг випростатися в тому коридорі,— відповів майор, кумедно знітившись, наче й справді був винний.