Радий, що може подати Емілії руку й вивести її з цього жахливого, продимленого приміщення, майор квапливо рушив з готелю і був би зовсім забув про офіціанта, якби той не побіг за ним слідом, не зупинив на порозі й не змусив заплатити за пиво, якого він навіть не куштував. Еммі засміялася, сказала, що майор — нечесна людина, бо хотів утекти, не сплативши боргу, і ще трохи пожартувала з того пива.
Вона була в чудовому настрої і прудко перебігла ринок; їй хотілося негайно побачити Джоза. Майор сміявся з такого бурхливого вияву почуттів, бо, щиро кажучи, досить рідко траплялося, щоб Емілія хотіла побачити брата негайно.
Вони застали бенгальця в його вітальні на другому поверсі. Поки Емілія сиділа зі своєю приятелькою в комірчині на горищі, а майор вибивав пальцями барабанні марші на брудних столиках у спільній залі внизу, Джоз походжав по кімнаті, кусав нігті й раз по раз поглядав через Ринкову площу на готель «Слон». Йому теж кортіло якнайшвидше побачити місіс Осборн.
Ну що?— запитав він.
Ох, бідолашна, як вона настраждалася!— вигукнула Еммі.
Атож, пожалься боже! — відповів Джоз і так жваво закивав головою, що його щоки задвигтіли, мов драглі.
Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в мансарду,— повела далі Еммі.
Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою покоївкою місіс Осборн.
Провідник Кірш, як і належить, залицявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німецьких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.
Вона поселиться в кімнаті Пейн,— сказала Еммі.
Як? Невже ви хочете сказати, що приведете ту жінку до себе в дім?— вигукнув майор, схопившись з місця.
Авжеж, приведемо,— відповіла Емілія найневиннішим тоном.— Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.
Звичайно, люба моя,— сказав Джоз.
Вона, сердешна, так натерпілася,— повела далі Еммі.— її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловій, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою — майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб,— то як же не влаштувати її тут!-Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж,— вигукнув майор,— але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте!-Фе!—пирхнув Джоз.
Ви завжди такий добрий і співчутливий, принаймні таким були досі... я дивуюся вам, майоре Вільяме!— підвищила голос Емілія.— Коли ж їй допомогти, як не тепер, у її нещасті? Саме тепер треба стати їй у пригоді. Вона моя найдавніша приятелька, і не...
Вона не завжди була вам приятелькою, Еміліє,— сказав майор, уже зовсім розгнівавшись.
Цього натяку було для Емілії забагато; вона глянула на майора майже люто і сказала:-Посоромтеся, майоре Доббіне!-Вимовивши цю фразу, що мала вбити майора на місці, вона велично рушила до своєї кімнати й рвучко зачинила двері за собою і за своєю ображеною гідністю.
Натякати на це!— вигукнула вона вже за дверима.—Ох, яка це жорстокість з його боку! — І вона глянула на-портрет Джорджа, що висів, як звичайно, над портретом сина.— Так, це жорстокість. Якщо я їй вибачила, то невже-йому треба було про це казати? Ні. Хіба ж я не з його власних уст почула, якою негарною і безпідставною була-моя ревність? І що ти був чистий... Так, ти був чистий, мій святий серед святих на небі!-Вона пройшлася по кімнаті, тремтячи з обурення. Тоді сперлась на комод і довго не зводила погляду з портрета, що висів над ним. Джорджеві очі дивилися згори на неї неначе докірливо, і чим далі, то все сумніше. В її душі раптом знов воскресли ранні, дорогі спогади короткої весни її кохання. Рана, що ледь зажила з роками, знов почала кривавити, і як же болісно! Емілія не могла витримати чоловікових докорів. Цього не могло бути. Ні, не могло!-Бідолашний, безталанний друже наш Доббіне! Одне нещасливе слово знищило зусилля багатьох років — довгою, важкою працею споруджену будівлю життя, кохання й вірності, зведену хто зна на яких таємних, непомітних підвалинах, ,де були поховані пристрасті, нескінчена боротьба, невідомі жертви... Вимовлено одне слово — і руйнується чудовий палац надії, одне слово — і летить геть пташка, яку ти протягом цілого свого життя намагався приманити!-Хоч з виразу Еміліїного обличчя Вільям бачив, що настала критична хвилина, а все ж він і далі найпереконливішими словами вмовляв Джоза стерегтися Ребеки, настійливо, прохав його не брати її до себе. Він благав містера Седлі хоча б спершу розпитатися про неї, розповів, як йому випадково трапилось почути, що вона водиться з різними підозрілими людьми, нагадав, скільки зла вона зробила раніше, як вона з Кроулі оббирала бідолашного Джорджа. Тепер вона, як сама призналася, не живе з чоловіком — може, на це є свої причини? І якою вона буде поганою товаришкою для його сестри, що нітрохи не розуміється на житейських справах! Вільям закликав Джоза не допускати Ребеки в свою родину з таким красномовством, на яке тільки був здатен, і з куди більшим запалом, ніж звичайно виявляв цей спокійний чоловік.