Ви вибрали дуже скромний і зручний вид обмови, майоре Доббіне,— сказала Ребека.— Ви мене звинувачуєте в тяжких злочинах, яких, властиво, не назвали. В чому вони полягають? Я невірна своєму чоловікові? Неправда!-Хай хто завгодно спробує довести це — хоч би й ви! Моя честь така сама незаплямована, як і честь найлютішого-мого ворога, що будь-коли оббріхував мене. Чи, може, ви звинувачуєте мене в тому, що я бідна, самітна й нещасна? Так, я винна в цих злочинах, і мене карають за них щодня. Пусти мене, Еммі. Варто лише уявити, що я тебе не зустрічала, і мені сьогодні не буде гірше, ніж було вчора. Варто лише уявити, що ніч минула і бідолашна мандрівниця знов вирушила в дорогу. Пам’ятаєш ту пісеньку, що ми співали в давні, милі часи? Відтоді я й блукаю по світу... відштовхнута, вбога, зневажувана за своє лихо і ображувана тому, що мене нікому захистити. Пусти мене, моя присутність тут заважає планам цього джентльмена.
Так, пані, заважає,— сказав майор.— Коли я в цьому домі маю якусь владу...
Ніякої влади ви тут не маєте! — перебила його Емілія.— Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що... що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.
Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив: Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба поговорити з вами.
Він хоче говорити з тобою за моєю спиною,— з виглядом мучениці сказала Бекі.
Емілія у відповідь взяла її за руку.
Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас,— мовив Доббін.— Верніться, Еміліє.
І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, зачиняючи за нею двері.
Емілія дивилася на нього, прихилившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.
Я був дуже схвильований, коли щойно говорив,— почав він, трохи помовчавши.— І дарма сказав про свою владу у вашому домі.
Атож,— сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.
Принаймні я маю правд на те, щоб мене вислухали,— повів далі Доббін.
Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов’язані,— відповіла вона.
Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джорджа,— сказав Вільям.
Так, а ви образили його пам’ять. Учора. Ви й самі знаєте. І я вам ніколи цього не прощу. Ніколи! —заявила Емілія. Тремтячи з гніву і хвилювання, вона кидала в нього цими короткими фразами, мов каменями.
Невже ви й справді так думаєте, Еміліє? — сумно мовив Вільям.— Невже ці слова, сказані зопалу, можуть переважити відданість, яка тривала ціле життя? Я гадаю, що нічим не образив пам’яті Джорджа, і якщо вже нам почати обмінюватись докорами, то я принаймні не заробив жодного від його вдови і матері його сина.
Поміркуйте про це потім... на дозвіллі, і ваше сумління відкине це звинувачення. Воно вже й тепер відкидає його!-Емілія похилила голову.
Не мої вчорашні слова так вас схвилювали,— повів далі він.— Це був тільки привід, Еміліє, або я дарма кохав вас і спостерігав за вами п’ятнадцять років.
Хіба за цей час я не навчився читати ваші почуття й заглядати у ваші-думки? Я знаю, на що здатне ваше серце: воно може віддано чіплятися за спогад і плекати мрію, але не вміє від чувати такої прихильності, якої заслуговує моя любов і яку я б здобув у великодушнішої за вас жінки. Ні, ви не варті кохання, яке я вам дарував. Я весь час знав, що винагорода, задля якої я змагався ціле своє життя, не варта такого зусилля, що я був просто дурнем, якого засліпило кохання і який прагнув виміняти за свою вірність і запал мізерні залишки вашої любові. Я кидаю цей торг і відступаю. Я вас ні в чому не звинувачую. Ви дуже добрі і зробили все, що могли, але ви нездатні... нездатні піднятися до висот того почуття, яке я мав до вас і яке з гордістю
Розділила б жінка з величнішою, ніж у вас, душею. Прощавайте, Еміліє. Я спостерігав за вашою боротьбою. Треба її кінчати. Ми обоє стомилися від неї.
Емілія заніміла, перелякана тим, що Вільям так раптово розірвав пута, якими вона його тримала, і заявив про свою незалежність і перевагу. Він так довго лежав біля її ніг, що сердешна жінка вже звикла його топтати. Вона не хотіла виходити за нього заміж, але хотіла тримати біля себе. Не хотіла нічого давати йому, але хотіла, щоб він віддавав їй усе. В коханні часто укладають такі угоди.
Вільямів напад розбив і знищив Емілію. її ж атака ще раніше була відбита.
Чи це означає, Вільяме... що ви... що ви їдете геть?—запитала вона.
Він невесело засміявся.
Я вже раз їхав і повернувся за дванадцять років. Ми тоді були молоді, Еміліє.