Тут Емілія почала приймати морські купелі, намагаючись узяти з них якусь користь; і хоч десятки людей, знайомих з Бекі, проходили повз неї, не кланяючись, місіс Осборн, що всюди з’являлася разом з нею і нікого тут не знала, й гадки не мала про таке ставлення до своєї приятельки, яку вона розважно взяла собі в компаньйонки; сама ж Бекі не вважала за потрібне пояснювати їй, що відбувається перед її невинними очима.
А втім, декотрі знайомі місіс Родон вітали ї досить радо— може, навіть з більшою радістю, ніж вона того бажала. Серед них був майор Ледар (що не належав до жодного полку) і капітан Шулер ( колишній стрілець) ; їх можна було щодня зустріти на набережній, де вони курили й пасли очима жінок. Вони швидко потрапили до гостинного столу й вибраного товариства містера Седлі. Власне, вони не визнавали ніяких відмов: уривалися в помешкання, байдуже, була вдома Бекі чи ні, заходили до вітальні місіс Осборн, наповнювали весь дім неприємним духом своїх костюмів і вусів, називали Джоза «старим цапом», робили наскоки на його обіди й реготали та пиячили цілими годинами.
Що це може означати? — питав Джорджі, який не любив цих джентльменів.— Я чув, як майор учора сказав місіс Кроулі: ні, Бекі, вам не вдасться самій облупити старого цапа. Лишіть і нам якусь кісточку, хай йому біс, а то я вам підставлю ногу!» Що він цим хотів сказати, мамо?-Майор? Не називай його майором! — мовила Еммі.— Справді, не знаю, що він мав на думці.
Присутність Ледара і його приятеля викликала в цієї маленької леді невимовний жах і відразу. Вони казали їй п’яні компліменти, поїдали її масними очима за столом, а капітан залицявся до неї. Емілію вивертало від тих компліментів, і вона намагалась не зустрічатися з ним, коли поряд не було Джорджа.
Ребека — треба віддати їй належне — ніколи не дозволяла цим добродіям залишатись на самоті з Емілією. Майор тоді теж був вільний і заприсягся, що здобуде її.
Двоє, негідників змагалися між собою за цю невинну істоту, відбиваючи її один у одного за її ж таки столом. І хоч Емілія не знала, які плани ці мерзотники мали щодо неї, але відчувала в їхній присутності страх та болісну ніяковість і палко хотіла одного — втекти.
Вона просила, благала Джоза повернутися додому. Та де там! Йому було важко зрушити з місця, його втримував лікар, а може, й ще чиїсь віжки. Принаймні Бекі не прагнула до Англії.
Нарешті Еммі зважилася на рішучий крок — кинулася сторч головою у воду. Вона написала листа одному своєму приятелеві, що жив за морем, листа, про який нікому не сказала, якого сама віднесла під шаллю на пошту; вона нічим себе не зрадила, тільки дуже почервоніла й збентежилась, коли побачила Джорджі, що вийшов їй назустріч, а ввечері довго цілувала й обіймала його. Повернувшись з прогулянки, вона вже не виходила зі своєї кімнати. Бекі вирішила, що її налякали майор Ледар і каштан.
«їй не можна тут залишатися,— міркувала Бекі.— їй, дурненькій, треба їхати звідси. Вона й досі скиглить за тим йолопом, що вже п’ятнадцять років як загинув (так йому й треба.). Їй не можна виходити заміж за жодного з цих негідників. Яка ж погань той Ледарі Ні, вона повинна одружитися з бамбуковим ціпком; я сьогодні ж таки влаштую цю справу».
Отож Бекі понесла до спальні Емілії чашку чаю й застала приятельку смутну й знервовану в товаристві її портретів. Бекі поставила чашку на стіл.
Дякую,— мовила Емілія.
Слухай, Еміліє,— почала Бекі, походжаючи по кімнаті й доглядаючи на неї ласкаво й водночас зневажливо.— Я хочу з тобою поговорити. Ти мусиш виїхати звідси, звільнитися від нахабства цих чоловіків. Я не бажаю, щоб вони глумилися з тебе, а ти набачишся від них усього, якщо залишишся. Запевняю тебе: вони мерзотники, їм місце на каторзі. Байдуже, звідки я знаю їх. Я знаю всіх. Джоз не може тебе оборонити, він надто слабкий, і йому самому треба оборони. Ти в життєвих справах безпорадна, як немовля. Ти повинна вийти заміж, а то пропадеш разом зі своїм незрівнянним сином. Тобі треба чоловіка, дурненька, і один з найкращих джентльменів, яких я будь-коли бачила, сотні разів пропонував тобі свою руку, а ти його відштовхнула, черства, нерозумна, невдячна себелюбко!-Я старалась... старалася з усієї сили,— благально мовила Емілія,— їй-богу, старалася, Ребеко, але не можу забути...— і вона не докінчила фрази, звівши очі на портрет.
Аякже, не можеш забути його! — крикнула Бекі.— Того самозакоханого хвалька, невихованого, вульгарного дженджика, нікчемного йолопа, який не мав ані розуму, ані добрих манер, ані серця! Та він проти нашого знайомого з бамбуковим ціпком — усе одно що ти проти королеви Єлизавети! Таж ти йому набридла, і він, певне, був би кинув тебе, якби той Доббін не змусив його дотримати слова. Він сам мені признався в цьому. Він ніколи тебе не любив. Увесь час глузував з тебе, я сама чула, й освідчився мені в коханні через тиждень після того, як одружився з тобою.