Це брехня! Це брехня, Ребеко! — крикнула, схопившись, Емілія.
Дивися ж, дурненька,— мовила Ребека тим самим неприємно добродушним тоном і, діставши з-за пояса папірця, розгорнула його й кинула Еммі на коліна.— Ти знаєш його руку. Він написав мені цю записку... хотів, щоб я з ним тікала... передав її мені перед самим твоїм носом за день до того, як його вбили... так йому й треба!—вигукнула Ребека.
Еммі не слухала її, вона дивилася на листа. Це була та сама записка, яку Джордж вклав у букет і дав Бекі на бенкеті в герцогині Річмонд. Усе було так, як казала Бекі: той шаленець пропонував їй тікати.
Еммі похилила голову і, мабуть, востаннє, коли їй належить плакати на сторінках цієї повісті, вдалася до сліз. Голова її впала на груди, кулаки помандрували до очей, і в такій позі вона віддалася своєму горю. Бекі стояла й дивилася на неї.
Хто збагне ці сльози, хто скаже — солодкі вони чи гіркі? Чи вона сумувала, що ідол її життя впав і розбився в друзки біля її ніг, чи обурювалася, що її любов зазнала такої наруги, чи раділа, що зникла перепона, яку скромність спорудила між нею і її новим, справжнім почуттям? «Тепер ніщо мені не заважає,— подумала вона.— Я вже можу кохати його всім своїм серцем. Ох, і я кохатиму, кохатиму його, аби тільки він мені дозволив, аби тільки вибачив мені!» По-моєму, саме це почуття переважило всі інші, що тоді хвилювали її ніжне серце.
І справді, Еммі плакала не так довго, як сподівалася Бекі, що заспокоювала й цілувала товаришку,— рідкісна ознака співчуття в боку місіс Бекі. Вона упадала біля Еммі, мов коло дитини, навіть гладила її по голові.
А зараз візьмемо перо, чорнило й напишемо йому, щоб вія негайно приїздив,— нарешті вказала вона.
Я... я вже написала йому сьогодні вранці,— спаленівши, призналася Емілія.
Бекі аж вереснула зі сміху.
— «Un biglietto,— заспівала вона, наче Розіна,— ессоїо quà!» — її пронизливі трелі покотилися луною по всьому буднику.
Вранці третього дня після цієї сценки, хоч надворі хлющів дощ і було вітряно, а Емілія цілу ніч майже не спала, дослухаючись до ревіння бурі і співчуваючи всім мандрівникам на морі й на суходолі, вона все ж таки встала рано й захотіла прогулятися з Джорджі по набережній. Дощ бий їй в обличчя, а вона походжала туди й назад і все дивилася на захід, на темну лівію обрію понад важкими валами, що з гуркотом і піною вдарялась об берег. І мати, і син майже не розмовляли: лише зрідка хлопець співчутливо й поблажливо озивався до своєї принишклої супутниці.
Сподіваюся, що вій не пустився в море в таку погоду,— мовила Еммі.
А я ставлю десять проти одного, що пустився,— заперечив хлопець.— Гляньте, мамо, дим пароплава!-І справді, на обрії з’явився димок. Так, але ж його могло не бути на борту, він міг не отримати листа, міг не захотіти... Сумніви й побоювання одні за одними заливали її неспокійне серденько, як хвилі, набігаючи, заливали набережну.
Слідом за димом на обрії з’явився й сам пароплав; він підпливав дедалі ближче, то занурюючись у воду, то здіймаючись на хвилях. Джорджі мав прекрасну підзорну трубу; він спритно навів її-на пароплав і почав стежити за його маневрами, даючи, як справжній моряк, відповідні коментарі. На щоглі пірса затріпотів сигнальний прапорець: «На обрії англійське судно», Я певен, що так само тріпотіло й серце Емілії.
Вона подивилася в трубу через плече Джорджі, але нічого не побачила: тільки якась темна пляма стрибала в неї перед очима. Джордж знов узяв трубу і спрямував її на пароплав.
Як він глибоко занурюється у воду,— сказав він.— Ось хвиля перекотилася черев палубу! На борту, крім стернового, є ще тільки двоє людей. Один лежать, а другий...другий у плащі з... Ура! Це Доб!— Хлопець-склав трубу й обняв матір.
Корабель швидко наближався. Коли вона рушили назустріч йому до пристані, в Еммі так тремтіли ноги, що вона насилу переступала ними.
Погода була така погана, що коли судно підійшло до пристані, на нього ніхто не вийшов дивитися; навіть з готелів майже ніхто не з’явився перехоплювати пасажирів, не сподіваючись, що вони прибудуть. Шибеник Джордж теж кудись подівся, тож коли джентльмен у старому плащі з червоною підшивкою ступив на берег, навряд чи хто бачив, що там відбулося. А відбулося, коротко кажучи, ось що.
Жінка в промоклому до рубця білому капелюшку й у шалі, простягнувши перед собою руки, підійшла до прибулого я за мить цілком зникла в згортках старого плаща; вона заходилася палко цілувати одну його руку, а другою, мабуть, він тулив її до свого серця (до якого вона майже досягала толовою) і підтримував, щоб вона не впала. Вона мурмотіла від плащем щось таке:-Вибачте... коханий Вільяме... любій, найдорожчий друже...— цмок, цмок, цмок,— і далі таку саму нісенітницю.