Выбрать главу

Це брехня! Це брехня, Ребеко! — крикнула, схопив­шись, Емілія.

Дивися ж, дурненька,— мовила Ребека тим самим неприємно добродушним тоном і, діставши з-за пояса па­пірця, розгорнула його й кинула Еммі на коліна.— Ти знаєш його руку. Він написав мені цю записку... хотів, щоб я з ним тікала... передав її мені перед самим твоїм носом за день до того, як його вбили... так йому й треба!—вигукнула Ребека.

Еммі не слухала її, вона дивилася на листа. Це була та сама записка, яку Джордж вклав у букет і дав Бекі на бенкеті в герцогині Річмонд. Усе було так, як казала Бекі: той шаленець пропонував їй тікати.

Еммі похилила голову і, мабуть, востаннє, коли їй нале­жить плакати на сторінках цієї повісті, вдалася до сліз. Голова її впала на груди, кулаки помандрували до очей, і в такій позі вона віддалася своєму горю. Бекі стояла й дивилася на неї.

Хто збагне ці сльози, хто скаже — солодкі вони чи гіркі? Чи вона сумувала, що ідол її життя впав і розбився в друзки біля її ніг, чи обурювалася, що її лю­бов зазнала такої наруги, чи раділа, що зникла перепона, яку скромність спорудила між нею і її новим, справжнім почуттям? «Тепер ніщо мені не заважає,— подумала во­на.— Я вже можу кохати його всім своїм серцем. Ох, і я кохатиму, кохатиму його, аби тільки він мені дозволив, аби тільки вибачив мені!» По-моєму, саме це почуття перева­жило всі інші, що тоді хвилювали її ніжне серце.

І справді, Еммі плакала не так довго, як сподівалася Бекі, що заспокоювала й цілувала товаришку,— рідкісна ознака співчуття в боку місіс Бекі. Вона упадала біля Еммі, мов коло дитини, навіть гладила її по голові.

А зараз візьмемо перо, чорнило й напишемо йому, щоб вія негайно приїздив,— нарешті вказала вона.

Я... я вже написала йому сьогодні вранці,— спале­нівши, призналася Емілія.

Бекі аж вереснула зі сміху.

— «Un biglietto,— заспівала вона, наче Розіна,— ессоїо quà!» — її пронизливі трелі покотилися луною по всьому буднику.

Вранці третього дня після цієї сценки, хоч надворі хлющів дощ і було вітряно, а Емілія цілу ніч майже не спала, дослухаючись до ревіння бурі і співчуваючи всім мандрів­никам на морі й на суходолі, вона все ж таки встала рано й захотіла прогулятися з Джорджі по набережній. Дощ бий їй в обличчя, а вона походжала туди й назад і все диви­лася на захід, на темну лівію обрію понад важкими валами, що з гуркотом і піною вдарялась об берег. І мати, і син майже не розмовляли: лише зрідка хлопець співчут­ливо й поблажливо озивався до своєї принишклої супутниці.

Сподіваюся, що вій не пустився в море в таку по­году,— мовила Еммі.

А я ставлю десять проти одного, що пустився,— за­перечив хлопець.— Гляньте, мамо, дим пароплава!-І справді, на обрії з’явився димок. Так, але ж його могло не бути на борту, він міг не отримати листа, міг не захо­тіти... Сумніви й побоювання одні за одними заливали її неспокійне серденько, як хвилі, набігаючи, заливали на­бережну.

Слідом за димом на обрії з’явився й сам пароплав; він підпливав дедалі ближче, то занурюючись у воду, то зді­ймаючись на хвилях. Джорджі мав прекрасну підзорну трубу; він спритно навів її-на пароплав і почав стежити за його маневрами, даючи, як справжній моряк, відповідні коментарі. На щоглі пірса затріпотів сигнальний прапо­рець: «На обрії англійське судно», Я певен, що так само тріпотіло й серце Емілії.

Вона подивилася в трубу через плече Джорджі, але ні­чого не побачила: тільки якась темна пляма стрибала в неї перед очима. Джордж знов узяв трубу і спрямував її на пароплав.

Як він глибоко занурюється у воду,— сказав він.— Ось хвиля перекотилася черев палубу! На борту, крім стернового, є ще тільки двоє людей. Один лежать, а другий...другий у плащі з... Ура! Це Доб!— Хлопець-склав трубу й обняв матір.

Корабель швидко наближався. Коли вона рушили на­зустріч йому до пристані, в Еммі так тремтіли ноги, що вона насилу переступала ними.

Погода була така погана, що коли судно підійшло до пристані, на нього ніхто не вийшов дивитися; навіть з готелів майже ніхто не з’явився перехоплювати пасажирів, не сподіваючись, що вони прибудуть. Шибеник Джордж теж кудись подівся, тож коли джентльмен у старому плащі з червоною підшивкою ступив на берег, навряд чи хто бачив, що там відбулося. А відбулося, коротко кажучи, ось що.

Жінка в промоклому до рубця білому капелюшку й у шалі, простягнувши перед собою руки, підійшла до прибулого я за мить цілком зникла в згортках старого плаща; вона заходилася палко цілувати одну його руку, а другою, мабуть, він тулив її до свого серця (до якого вона майже досягала толовою) і підтримував, щоб вона не впала. Вона мурмотіла від плащем щось таке:-Вибачте... коханий Вільяме... любій, найдорожчий друже...— цмок, цмок, цмок,— і далі таку саму нісенітницю.