Вибравшись врешті з плаща і не відпускаючи Вільямової руки, Еммі глянула йому в обличчя. Воно було смутне, сповнене ніжної любові й жалю. Еммі зрозуміла його докір і похилила голову.
Довго вам треба було чекати, щоб покликати мене, кохана Еміліє,— сказав він.
—Ви більше не поїдете, Вільяме?-Ні, ніколи,— відповів він і ще раз пригорнув до серця цю дорогу йому істоту.
Коли вони виходили з митниці, звідкись вискочив Джорджі й націлив на них свою трубу, вітаючи Доббіна радісним сміхом. Дорогою додому хлопець танцював навколо них і виробляв шалені викрутаси. Джоз ще не встав, Бекі не з’являлася (хоч вона дивилася на них з-за завіси). Джорджі побіг поглянути, чи готовий сніданок.
Еммі, віддавши в передпокої свою шаль і капелюшок міс Пейн, кинулася розстібати Вільямові плаща і... з вашого дозволу, ми підемо разом з Джорджем подбати про сніданок для полковника. Корабель уже в порту. Доббін отримав приз, за який змагався ціле своє життя. Пташка нарешті залетіла. Ось вона щебече й воркує біля його серця, поклавши голову йому на плече й розпустивши легенькі крильця.
Це те, чого він просив щодня й щогодини протягом вісімнадцяти років. Те, за чим він тужив. Ось воно, вершина, кінець... остання сторінка третього тому.
Прощавайте, полковнику! Хай бог благословить вас, чесний Вільяме! Прощавайте, люба Еміліє. Зеленій знову, тендітна повитице, обвиваючись навколо могутнього старого дуба, до якого ти пригорнулася.
Може, з сорому перед ласкавою, простодушною істотою, що перша в житті стала на її захист, а може, з відрази до всяких сентиментальних сцен але Ребека, вдовольнившись тією роллю, яку вона вже зіграла в цій справі, не з’явилась на очі полковникові Доббіну та його дружині. «Невідкладні справи», як вона заявила, кликали її в Брюгге, куди вона й помандрувала, тому лише Джордж і його дядько були присутні на шлюбній церемонії. Після весілля, коли Джордж з батьками поїхали до Англії, місіс Бекі повернулася (лише на кілька днів), щоб розважити самітного старого парубка Джозефа Седлі. Він сказав, що воліє шити на континенті, й відхилив пропозицію оселитися разом з сестрою та її чоловіком.
Еммі дуже тішилась думкою, що вона написала листа своєму чоловікові до того, як прочитала Джорджеву записку і взагалі дізналась про її існування.
Я все це знав,— сказав Вільям — та хіба я міг скористатися такою зброєю проти пам’яті бідолахи? Того мені й було так боляче, коли ти...
Не нагадуй мені більше про той день! — вигукнула Еммі, і в голосі її забриніло таке щире каяття і покора, що Вільям змінив тему розмови й почав розповідати про Глорвіну й симпатичну стару Пеггі О’Дауд, з якими він сидів, коли отримав її благального листа.
Коли б ти не послала по мене,— додав він сміючись,— то хтозна, яке б досі було прізвище в Глорвіни!-Нині її звати Глорвіна Поскі; вона вийшла заміж за капітана Покі (тепер уже майора) після смерті його першої дружини, бо поклала собі одружитися тільки з однополчанином. Леді О’Дауд також дуже віддана своєму полкові; вона каже, що часом би, не дай боже, з Майком щось сталося, вона неодмінно повернеться й вийде заміж за когось із своїх офіцерів. Та генерал-майор почуває себе чудово; він розкошує собі в О’Даудстауні, тримає зграєю гончаків, і всі його вважають першою людиною в графстві (хіба що, може, після їхнього сусіда Гогарті в замку Гогарті). її милість і досі танцює джигу й на останньому бенкеті лорда-намісника виявила бажання потанцювати зі шталмейстером. І вона, і Глорвіна запевняли, що Доббін повівся з останньою ганебно, та нагодився Поскі, і Глорвіна заспокоїлась, а чудовий високий капелюшок з Парижа втишив гнів леді О’Дауд.
Коли полковник Доббін кинув службу — а це сталося відразу після його одруження,— то найняв собі гар неньку заміську садибу в Гемпшірі, неподалік від Коро-левиного Кроулі, де постійно мешкав сер Пітт зі своєю родиною після проведення в парламенті білля про реформу. Всі надії баронета на звання пера розвіялись, оскільки обидва його місця в парламенті були втрачені. Та катастрофа вплинула на його кишеню і на його настрій; він почав підупадати на здоров’ї і пророкував близьку загибель імперії.