Він ходив по кімнаті, аж бігав, і його м’які чобітки залишали на килимі червоні сліди — він таки вступив у кров…
Вартові та служники винесли безголовий труп, винесли й голову, що дивилася загасаючими очима на Шагіна, витерли кров. Шагін ходив узад—вперед… Нарешті, зупинився напроти Акрама—баші.
— Ну? — запитав. — Чого мовчиш?.. Ну, як?
— Зер шлехт,[45] — відповів Акрам—баші. — Яман![46]
О, як набридла Акрамові—баші вся оця служба, все своє життя бозна за скільки миль від рідного краю! Власне, не так і далеко від Криму його Бремен, а здається: на другому кінці нічного неба. Що його тримає в цьому пекельному краю? Гроші? Віра? Становище? Та його ж власна голова ще тиждень тому могла отако дивитися, як голова оцього парламентера, з кілка на стіні! Дякуючи, звісно, Шагінові, що врятував від неправедного гніву Магомета. Шалений Шагін, сумирно—набожний і нерішучий Магомет… А голови летять однаково…
— Яман! — твердо відповів Акрам—баші.
Так само твердо він знав, що Шагін—Герай його не зачепить ні за які слова. Він потрібен Шагінові.
Амет—Киримли конав. Він стояв на помості, прив’язаний руками до перекладини. Ноги, щоб він не дригався й не відбивався ними, були затиснуті в спеціальних колодках.
Кат підійшов іззаду і провів ножем по голій спині Аме—та. Ешкийя навіть не здригнувся. Темно—червона кров закапала на поміст. Кат провів ножем іще раз… Амет—Киримли подивився на мури Бахчисарая. На мурах стояли його занімілі хлопці. Він знав: цієї ночі вони пролізли в ворожий табір, вони всі шукали його, але не знали, в якому місці його тримають, вони вкрали Іштерека, але зробили помилку: віддали цього Іштерека, сина мурзи Кантеміра, Шагінові. А той не захотів міняти Амета—Киримли за Іштерека. Тепер Аметові доведеться тяжко вмирати…
Кат різонув ножем упоперек — і потягнув пас шкіри зі спини. Амет—Киримли, хоч і не бачив, але чудово знав, що це таке. Боляче, звісно, аж дзвенить у голові, але треба терпіти…
Шкода, що хлопці не зуміли обміняти його на Іштерека… Шкода, що хлопці повірили Шагінові. А хіба він, Амет—Киримли, не кинувся, не роздумуючи, на заклик Шагіна—Герая: порятуй мене?! Не Шагіна кинувся він рятувати, а незалежний Крим. А як точніше: то й Шагіна, бо ж саме Шагін, який би він не був, стоїть на чолі тих, хто бореться за незалежний Крим!..
Кат узявся різати ще один пас зі спини. Боляче, але й до болю треба звикати, все—таки вже скоро буде той час, коли й болю не буде чути… Правда, кати знають свою справ}’, і якщо є в твоєму розтерзаному тілі, яке вже нічого не чує, хоч одне макове зерно, яке той біль відчуває, то він знайде й те зернятко, і довго буде його плекати, щоб біль розрісся на всесвіт. Ой довго ще доведеться Аметові терпіти біль, ой довго!..
Піт тече по обличчю, але мов крізь туман бачить Амет на стіні високого сивоголового фаранга. Це той самий хоробрий Акрам—баші, який керує обороною Бахчисарая. Він був рудий, а знедавна посивів.
Амет бачить, як фаранг наводить фальконет. Що там далі — він побачити не встигає, бо перед обличчям, закриваючи мур, з’являється мавпяча пика ката… Ага, зараз він почне різати Аметові вуха, ніс, язик… У, м’ясницька порода, у, кассапчі,[47] у, кровопивцю, чекай, піймають тебе колись мої хлопці, вони помстяться тобі за Амета—Киримли!
І тут пролунав постріл Акрама—баші з фальконета. Невелике свинцеве ядро знесло одразу дві голови — катову й Аметову…
Шагін—Герай покликав Акрама—баші до себе, посадив поряд, налив вина і сказав:
— Спасибі тобі, вчорашній гяуре, за той постріл, Ти врятував мою душу від сили—силенної прокльонів, які міг вилити на неї Амет.
— Ти міг би виручити його — і не було б прокльонів…
Шагін—Герай подивився на Акрама—баші, мов на дитину:
— Ти вже сивий, Акраме, а мислиш, мов дитина. Ти хоробрий і розумний, а серце в тебе дівоче. Не віддав би я Іштерека і за сто Аметів. Іштерек — це політика, а Амет — це жалість… А крім того, Акраме, якби нам удалося перемогти, то через місяць після перемоги довелося б рубати голову Аметові. Ми в одному з ним зійшлися: він не хоче, щоб наш Крим сквернили чоботи яничар та яничарських прихвоснів, і я цього не хочу. А в усьому іншому ми — вороги. Він — пастух, який хоче правди. А правди немає — такої, якої він хоче. Є правда моя. І я знаю її. Бо в моїх жилах тече чінгізханова кров, а не в Аметових…
Кантемір розплющив вічі лише на хвилину. Він побачив зорі, які скакали в очах, а потім зупинилися, розгледів обличчя свого вірного Халіда і промовив:
— В Кафу!
І знову зомлів.
Але це був наказ. І армія повинна була його виконувати. Власне, вцілілі воєначальники Кантеміра теж думали вже про це. Треба було залишати Бахчисарай, відступати на Кафу, а там збирати сили для дальшої боротьби з братами Гераями.
Кантемірове військо тут же звернуло в лівий бік і пішло на схід.
Втомлені коні ледве брели. Втомлені вершники ледве трималися в сідлах. Пройшовши отак з фарсах, військо зупинилося і впало на нічліг…
І тільки зорі сяяли зверху, знаючи те, чого не знають і не знатимуть люди…
Запорожці теж розташувалися табором на спочинок. Дорошенко здогадувався, що орда Кантеміра пішла на Ескі—Кирим чи на Кафу. Шукати її зараз, серед ночі, він не захотів, хоч Закривидорога й наполягав на цьому.
— Пане гетьмане, — казав він, — Кантеміра поранено, якщо не вбито, військо розхитане. Я думаю, що Кантемір зазнав поразки в оцій битві тільки тому, що не чекав нас зустріти так рано. Він, мабуть, ішов цілу ніч — а перед тим цілий день вони товклися біля Бахчисарая, — коні втомилися, вершники — теж. А тут ми — із свіжими силами! Я сам бачив: у них здоровля не було битися! У них рухи були не такі бистрі, як завше!.. Вони втекли, щоб поспати, а вже потім підуть на Ескі—Кирим чи на Кафу. От треба зараз їх і дорубати.
— Андрію, — терпляче пояснював Дорошенко, — якби ж ти точно знав, де вони поховалися, якби ж не довелося їх шукати цілу, ніч — і дурно, то тоді б я тебе послухався… А так ми не дамо відпочити ні людям, ні коням і втратимо час. На нас чекає Бахчисарай! Там ми з’єднаємося з військом’ Шагіна…
— Там того війська — кіт наплакав, — вкинув слівце й Мізерниця, загадково всміхаючись у свій хитрий вус, і було незрозуміло: чи то він підтримує гетьмана, чи навпаки…
— Ну й що, що кіт наплакав? — иезадоволений, що його перебив Мізерниця, сказав гетьман. — Кіт наплакав, а Шагін—Герай тримається. Онде ж полонений сказав, що тримається. Та й чому йому брехати? Якби Кантемір зайняв Бахчисарай, то він би зі своїм військом спокійнісінько чекав нас за міськими мурами. А то ж 6а — гасає то туди, то сюди! Не смачно, видно, поки що йому!.. Мабуть, іще підмоги не діждався…
— Звідки підмога? — знизав плечима Мізерниця. Закривидорога подумав: прикидається, аж занадто!
Гетьман втомленими очима позирнув на Мізерницю.
— Звідки підмога? А то ізвідти, звідки мав її розвідати Дерикіт… Шкода, що десь він пропав, наш Дерикіт, а то б я його розпитав…
— Дерикіт сказав, що нічого не побачив… — ображеним тоном мовив Мізерниця.
— Хотів би я сам поговорити з Дерикотом, поглянути в його очі… Ну, нічого, якщо він живий, — поговоримо! Дай боже, щоб і справді нічого там не було…
Дорошенко кашлянув, і чути було навіть у темряві, як він усміхнувся:
— Але недаремно козацтво каже: на бога надійся, а сам не плошай!..
І після паузи:
— Одне слово, нам треба негайно бути біля Бахчисарая.
Яремкові все щось не спалося сьогодні. Чи то таке велике хвилювання після бою, чи ще щось… Лежав і дивився на зорі. Поряд спали Ляскало й Цабекало. Інтересні люди — ніби в них і проблем ніяких немає й не було. А обидва ж повтікали від своїх панів: Ляскало від Пото—цьких, Цабекало від Вишневецьких. І то — магнати, й це — магнати. Тільки Потоцькі — поляки, католики, а Вишневецькі — ніби українці й ніби православні. Але один чорт, що ті, що другі…
Згадалося Яремкові, як Ляскало й Цабекало виручали його, коли треба було вирятувати Ганнулечку—Бібігу—лечку. Згадалося, як мчали вони шляхом від Канева на Переяслав, як відбивалися від гайдуків Сондецького… Справжні козаки…