— Я теж так думаю, — погодився Ляскало. — Ті/іьки що таке він міг сказати Дорошенкові, що треба нас на півмилі відсовувати вбік?
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Але я думаю так: щось та має статися!.. Одно тільки мене турбує…
— Що? — в один голос запитали Яремко й Ляскало.
— Таке враження, що те місце, де ми були, повинні зайняти якісь вояки. Звісно ж, не ворожі, бо то була б зрада, а наші… А звідки можуть прийти ще наші загони? На Січі було всього чотири тисячі — от вони й пішли в Крим… Може, донці прийдуть? Ото було б здорово!
Цабекало аж употів — так довго він говорив. Весь час—бо він тільки підтакував та підегекував Ляскалові, а тут висловився!
— Ех, — зітхнув Яремко. — Якби донці… Але ж я знаю, що Дорошенко навіть гінців туди післати не встиг. Та й цар московський Михайло Федорович, хоч і тезко нашому гетьманові, а на Крим ходити донцям не дозволяє. Все указ за указом пише: не можна — і все!
— Та якби донці прийшли — то не з Кафи прийшли б вісті про це, — зітхнув Ляскало.
— Еге ж, не з Кафи, — погодився Цабекало.
— Той чоловік міг би принести вісті про наміри турків…
Якась тривога огорнула душу Яремка. Він не міг пояснити, що то за тривога, чому вона, — але все в душі тремтіло й намагалося вирватися назовні. Яремко не раз переживав подібний стан душі — і щоразу перед якимись важливими справами, перед пам’ятними подіями. Отаку тривогу відчував він шість літ тому, коли вперше стрівся на Дністрі з сеньйором Гаспареоне й татарами, які ганялися за Олександром Чорногорським та його товаришами. Потім була тривога в його душі в Києві — теж майже шість літ тому, — коли сеньйор Гаспареоне й оті троє польських панів вислідили Яремка й його старших товаришів і була стрілянина в завулку біля Софії. Потім — п’ять літ тому — Яремко відчув цю тривогу, оце тремтіння душі, коли разом з Бібігуль почули голос сеньйора Гаспареоне в отій фортеці, що її будував Мусій Ціпурина на Босфорі; вони тоді з Бібігуль залізли в начинену порохом фелуку, заховалися між мішків і попливли разом з сеньйором Гаспареоне у відкрите море. Боже мій, це тільки діти здатні на такий ризик, адже варто було кому—небудь із них кашлянути чи чхнути — і все! А ще — торік! Тремтіння душі він відчув, як тільки виїхали вони з Ляскалом та Цабекалом на Переяславський шлях. І сам не знав, а відчував, що з Бібігуль щось негаразд!.. І вгадав усе точно!.. Правда, там, здається, все обійшлося вже без осоружного сеньйора Гаспареоне… Але зараз! Зараз десь тут має бути цей осоружний сеньйор! Шкода, що Петро Скрипник, замість того щоб бути в поході з козаками, виконує якусь важливу місію від Йова Борецького в Москві!..
Яремко скочив з місця, взяв шапку, сідло.
— Що таке? — тривожно запитав Ляскало.
— Еге ж, що таке? — з другого боку озвався Цабекало.
— Треба мчати до пана гетьмана. Треба попередити про біду!
— Про яку біду? Той же чоловік йому вже все розповів!
— Я не знаю, чи розповів, — озвався Яремко. — Мені треба самому побачитися з паном гетьманом або принаймні з Закривидорогою…
— Ну, і що ти їм скажеш, хлопче?! — допитувався Ляскало.
— Еге ж, — підтакував Цабекало.
— Що скажу? Скажу, що чую біду. Скажу, що десь тут шастають турецькі шпигуни — от що я скажу.
— Про біду й про шпигунів пан гетьман знає й без тебе. Якби ж ти пальцем на когось указав — то була б інша річ… — не заспокоювався Ляскало. Цабекало навіть не підегекнув, але було ясно, що й він так само думає…
Через кілька хвилин Яремко вже летів на своєму коні в напрямку до Кафи…
— Тривожиться хлопець, — скрушно похитавши головою, мовив Ляскало і признався: — Ти знаєш, Мех—тодю, а воно й мені якось на душі не того…
— Еге ж, — озвався Цабекало. — Мені — теж…
Якраз тоді, коли Яремко скочив на свого коня, Андрій Закривидорога доповідав гетьманові:
— Підкоп нарешті зроблено. Оце мої хлопці, чорні, як… не при ночі згадуючи, повилазили з—під землі. У двох місцях — під самі мури підкопалися. Я сам бачив… Тепер треба туди порох закочувати…
— То й закочуйте! Багато вам для всього цього діла часу треба? — стишивши голос, щоб його ніде ніхто, крім намету, не чув, запитав гетьман.
— Та з півдоби… Воно ж таке діло — нора! В ній можна вдвох розминутися, але все одно тісно… А мури міцні, пороху треба багато… Боюся, що й півдоби буде мало для всього цього діла…
— А так, щоб увечері бабахнути? Щоб так: тільки стемніє, тільки турки та Кантемірові вояки сотворять свій вечірній намаз і душами умиротворяться — аж тут щоб і бабахнуло! І щоб наші тут же — в проломи! І щоб до ранку Кафа наша!..
— До вечора все буде готово.
— Гаразд! Тоді хутко за роботу! А як я дам сигнал, тоді й підпалюй ґноти чи що там у тебе буде.
— Будуть ґноти, буде й просто порохова доріжка… Аби тільки дощ не пішов…
— Та, певно, не буде, — заспокоїв Андрія гетьман. — У мене перед дощем кості трохи ниють. А зараз — нічого… Тільки якась тривога… Ну, та це… Треба б перевірити, як там стоїть у тилу Мізерниця. Завтра перед заходом сонця його полк повинен буде прийти сюди…
— Завтра вранці Мізерниця має бути тут, — сказав Закривидорога.
— І справді… Я й забув!.. Ну, йди до своїх хлопців, а я подрімаю та трохи подумаю…
— Стій! — загукало з трьох боків. — Хто їде?
— Та свої, свої, — озвався Яремко. — Козак Ярема Ціпурина з полку полковника Мізерниці. Не знаєте, чи що?
З темряви виринуло кілька вершників.
— Ми всі — з полку Мізерниці, Яремку, — сказав один з них. Яремко пізнав його з голосу: це був Кіндрат Собіпан. — Але хіба ти не знаєш, — викрешуючи вогню, щоб запалити люльку, сказав Кіндрат, — що є дуже сердитий розказ від пана полковника: нікого нікуди не. пропускати?!
— Я — до гетьмана, хлопці!
— А цидула од пана полковника є?
— Та ми ж свої! Ви що — не знаєте мене?!
— Та всі ми свої! — запаливши нарешті люльку, загримів голосом Кіндрат, — а полковницький розказ не розбирає ні своїх, ні чужих. Не можна — й квит!
— Дуже треба, хлопці! Так треба, що аж—аж—аж…
— Розказ є розказ, Яремку! — категорично сказав Кіндрат. — Чи ти хочеш, щоб ми тебе зараз одвели до полковника?.. Ану, злазь з коня та повертай назад!..
Мусив Яремко злізти з коня і під конвоєм козаків повернути на своє місце.
Ліг між Ляскалом та Цабекалом. Ліг обережно, щоб не побудити товаришів…
— Не пропустили? — запитав Ляскало.
— Не пропустили… — прошепотів Яремко.
— Я так і думав, — позіхнув Ляскало.
— Еге ж, я теж, — озвався Цабекало…
Гетьманові довго не спалося, а потім—таки перед ранком — задрімав. Приснився йому Дніпро, а на дніпровому березі — дружина Ганна. Стоїть по коліна в прозорій воді, що плине і плине з віків і в віки, однією рукою від сонця прикрилася, а в другій цілий жмут різної білизни тримає — оце випрала, а зараз прийшла полоскати.
І дивиться Дорошенко — а Ганна його красива, гарна, аж сяє на сонці. Боже мій, як рідко він бачив свою дружину—красупю — все походи, все бої, все військові клопоти! А вона родила йому дітей, на ноги ставила їх — бо батькові ж усе ніколи та й ніколи, — виховувала, щоб любили рідну Україну, як сонце в небі… І краса її квіт—ла для нього, для Михайла, а він, Михайло Дорошенко, надто мало дивився на цю красу, — а Бог же все це для нього, її коханого, сотворив!.. А тепер їй уже багато літ, уже й бабою стала вона, та все одно як багато від краси її лишилося ще в ній і на ній!.. Стоїть його Ганна, виглядає свого Михайла з походу!..
І бачить гетьман сум у її очах, і вдивляється в ці дивні карі очі, і здається йому, що він більше їх ніколи не побачить!.. І моторошно стало Дорошенкові, і скрикнув він уві сні, мов поранений ведмідь. Прокинувся, помацав довкола себе, прийшов до тями…
— Уф—ф–ф! — зітхнув на повні груди. На душі трохи полегшало. Це ж сон, усього—на—всього сон. Жива його Ганна, дай боже їй ще сто літ життя!..
Але треба б їй з походу написати цидулу та й післати з оказією!..
Ось сьогодні вибухнуть порохові заряди під мурами Кафи — і ринуть козаки у проломи, і поведе їх у нічний бій гетьман Михайло Дорошенко!.. А взавтра уранці, як Бог допоможе й вони візьмуть Кафу, він напише своїй Ганні листа з походу — хай не турбується, хай береже себе — і для дітей, і для онуків, і звісно ж, для нього, чоловіка свого, Михайла, Федорового сина…