Яремко мимоволі подумав: усе—таки ліпше було б отому дурному Пекарському, якби круль Сигізмунд дозволив Владиславу вдарити по зловмисникові шаблею іще раз. Відрубав би голову — та й кінець мукам! А то…
І дрож пройшов по шкірі: а що, як Коломайко заведе їх зараз у пастку?!
— Ну, далеко ще до тієї татарської мазанки? — запитав він у Коломайка.
— Недалеко. Осьде він, цей гай, а там трохи далі і ліворуч — скеля…
Тепер уже їхали, обачно придивляючись до всього довкола…
Було тихо. Тільки якісь птахи цвірінчали в надвечірньому гаю.
Нарешті, показалася скеля. Під скелею, між кущами та деревами, стояла мазанка з під сліп куватим віконцем. Неподалік і справді шумів водоспад.
Усе було так, як казав Коломайко.
— Він — у мазанці? — запитав Яремко.
— У мазанці.
— Озброєний?
— Звісно…
— Двері на засуві?
— Ні, — ніби повагавшись, відповів Коломайко.
— Ти дивись мені! Як тільки щось зі мною станеться — твоя голова он у ті кущі полетить! — пообіцяв Яремко. — Чув?
— Чув, — пробурчав Коломайко.
— Ще один вихід із мазанки є?
— Є… З того боку… Лава, а під лавою дірка. її й не видно, бо закрита очеретяним матом.
— На яке слово чи стук він відгукується?
— Ну, я стукаю: раз, два, три! Він питає, хто це. Кажу: козак.
— І що?
— Ну, й заходжу…
— А він нічого не перепитує?
— Ні… Він мене добре знає…
— Так… — промовив Яремко. — Якиме, ти разом з цим гадом іди до запасного виходу. Тільки тихо. А я тим часом піду в двері…
Він постукав так, як і сказав Коломайко: раз, два, три. У мазанці було тихо. Яремко постукав знову.
— Кім бу?[49] — почулося з мазанки. Голос був знайомий. Справді — Гаспареоне!..
— Козак! — відповів Яремко, намагаючись наслідувати голос Коломайка. І обережно потяг на себе двері. Відчув — вони на засуві.
Чортів Коломайко! Таки набрехав!
Гукнути, щоб відчиняв? Може з голосу здогадатися, що це — не Коломайко. Ярема кашлянув…
За дверима почулися кроки. Задвигтів засув.
І враз — немов бабахнули з гармати! Двері бабахнули Яремка в обличчя. Він відлетів у сінях од стіни, ледь не вибивши її спиною. Стіна його й порятувала. Він не впав. Хоч у голові запаморочилося від удару, а по лобі ось—ось — це він відчув! — потече кров…
Але він стояв і тримав заряджений пістоль у руці.
У відчинених дверях стояв сеньйор Гаспареоне.
В руках у нього було два пістолі. Очевидно, двері він відчинив сильнющим ударом своєї правої ноги…
Андрій Закривидорога мчав степом разом із десятком своїх козаків.
Настрій у нього був дивовижний. Все змішалося в душі: і чекання бою, і розпука, і радість, і надія, і тривога, вогненна тривога.
… Сьогодні, по обіді, як було уже все зроблено з підкопом під мури, Андрій за дорученням гетьмана помчав до Шагіна. Треба було відкрити йому таємницю вибухів, які пролунають сьогодні увечері, і передати гетьманове розпорядження, щоб татари одразу ж після вибухів ішли на штурм Кафи.
Шагін—Герай розташувався зі своїми військами порівняно неподалік, військ у нього було багато, але належного порядку там не було. Власне, з татарських лавах завше чимало було стороннього люду, який в бою був останнім, але першим — під час грабежу…
Доїжджаючи до пишного шатра Шагіна—Герая, Андрій раптом почув, ніби хтось його покликав. Ніби чийсь голос гукнув: «Андрію!» Він не встиг одразу зупинити коня, він крутив головою на ходу, оглядаючись на всі боки й думаючи, хто б це міг його покликати. Згадалося повір’я: якщо хтось навесні тебе покличе і ти озирнешся, а нікого не побачиш, то знай — це тебе покликала смерть, значить, ти цього року помреш. Андрієві аж трохи моторошно стало від цієї думки, та згадав, що зараз уже не весна—провесна, а повне літо!.. Проте тієї людини, яка так дзвінко й виразно покликала: «Андрію!», він не побачив…
У Шагіна—Герая Андрій був завсім недовго. З півгодини. Часу було обмаль. Розповів йому про підкоп. Акрам—баші, який був при цьому, поцікавився, скільки пороху заклали, Закривидорога відповів — і недавно рудий ще німець, перейшовши на свою мову, поцікавився, чи взяли б козаки його до себе на службу. Закривидорога німецькою ж відпобів, що так, — узяли б, тільки нехай про цей перехід хоробрий Акрам домовляється з самим ханом чи з кал гою… Шагін—Герай пообіцяв, що його воїни, хоч і не вельми звичні до ведення нічних штурмів укріплених міст, підуть на бій сьогодні увечері — так що нехай Дорошенко не сумнівається!
Розпрощалися. Андрій сів на свого бахмата Урхана і разом зі своїми хлопцями попрямував додому. І тут, від’їхавши від шатра калги—султана кроків за сто, він знову почув оте: «Андрію!»
Різко зупинив коня, відпустив поводи, поплескав Урхана по шиї, сказавши: «Шукай, Урхане!»— і кінь, мов собака по сліду, поніс Андрія на собі за одно із шатер. Тільки зараз побачив Андрій, що поряд з вояцькими шатрами неподалік від резиденції кал ги стояло й шатро, де розмістився гарем,
Андрій кивнув своїм хлопцям: «Повартуйте, а я тим часом…»— й заїхав за шатро. Але там теж не було нікого.
І тут він утретє почув: «Андрію!» Але на цей раз — тихо—тихо.
І тут же побачив невелику щілину в цупкій тканині шатра. А в щілині — око. І він уже бачив колись це око! Але де?! Де?!
— Хто ти? — запитав Андрій, підійшовши ближче.
— Це я, Андрійку! — почувся шепіт із—за тканини. Десь там, у глибині шатра, чулися звуки музики, чиїсь голоси. — Це я Андрійку, згадай монастир!
Волосся піднялося на Андрієві. Господи! Та невже це ота черниця Єфросинія, личко якої так часто снилося йому в поході? Яким чином, яким побитом вона тут опинилася?
Андрій вихопив ножа з—за пояса і розрізав тканину шатра. Перед ним стояла колишня черниця Єфросинія, а в дівоцтві Галя Шлапаківна! Тільки тепер вона була не в чернецькому одязі, а напівроздягнена, як оті дівчата, що їх купують для своїх розваг татарські мурзи й хани.
— Не дивись на мене отаку, Андрійку! — попросила Галя—Єфросикія. — Рідний мій! Коли я побачила тебе, я ледь не збожеволіла! Я гукнула на тебе, але ти не почув!..
Він дивився на неї й не вірив очам — така вона була молода!
— Дівчатко моє, — ледь не ридаючи, мовив Андрій. — Я чув, що ти мене гукнула. Але не побачив! Я мчав до Шагіна—Герая в справі!..
— Мене разом з іншими людьми захопили сеймени і яничари Кантеміра, — гарячково зашепотіла вона. — Я ходила додому — побачитися з сином своїм. А коли йшла назад — мене вхопили. Не зглянулись ні на одіяння моє, ні на хрест, ні на плат. А потім сеймени перекинулися на бік Шагіна — і подарували йому мене… Він хоче, щоб я стала ще однією його наложницею. Я просила, я благала, я казала, що я черниця, що в мене дитина є, що я не годжуся йому в наложниці, але він… Він крикнув: «Ях—ші ханим!» — і все!.. Андрійку, Богом прошу—благаю: врятуй мене!.. Відкупи мене в Шагіна, відбий чи укради, Богом благаю — рабинею твоєю стану, тільки забери мене ізвідси!.. Одна з моїх товаришок задушила себе вночі… А інша — збожеволіла.
Все це вона випалила одним духом — і тепер дивилася на Андрія, не спускаючи з нього очей.
Що ж робити? Треба негайно вирішувати! Можна зараз украсти її і, відстрілюючись, помчати до козацького табору. Але що це дасть? На Січі чи в козацьких таборах під час походу жінок бути не може. Закон… Що робити?..
— Андрійку, — зашепотіла вона. — А якщо… а якщо… якщо ти скажеш, що я — твоя дружина?! Я скажу Шагінові: я дружина Закривидороги. Не буде ж він допитуватися у сейменів, де вони мене взяли!.. Га?.. Врятуй мене, благаю!.. Чи в тебе є хтось у душі?.. Так не бійся!.. Я стану тобі за рабиню, за прислужницю чи знову піду в монастир, не бійся мене!..
Боже мій, вона мусить так принижуватися! Таж нікого в його душі не було, крім неї!..