Де гетьман? Ось думка, яка невідступно трималася Андрія. Треба було, відбившись від першої хвилі наступаючих сипахів, пробитися до Дорошенка…
І раптом, перекриваючи гук битви, десь із правого від Андрія боку пролунав гетьманів голос:
— Хлопці, та нам тут роботи на три удари шаблею! І залунали у відповідь крики козаків:
— Чуємо, батьку Михайле! Б’ємо бусурманів! Якби ж то ворогів було тільки на три удари! їх, здається, було все—таки значно більше!
І все ж козаки встояли перед натиском першої хвилі — вони відбили хвилю сипахів — і тепер, уже перешикувавшись, чекали на нову хвилю: на яничар.
Висипали зорі на небі, засяяв місяць. І стало видно, як біжать степом на козацьку оборону піші яничари, а поміж них — кінні сипахи.
Але що сталося? Чому зараз ніде не видно полку Мізерниці? Ніч, звісно, не день, усього не роздивишся, але куди подівся Мізерниця зі своїми козаками? Він же повинен був прикривати гетьманський полк з тилу, від моря! Як же так вийшло, що Мізерниця пропустив таку силу турків? Проґавив? Чи, може, вони вже знищили і його полк разом із ним самим?!
— Уперед, хлопці! — почувся голос гетьмана. — Як при Сарабузі й Каяші!
Ясно! Треба могутнім зустрічним ударом розколоти турецькі лави і кинути одну частину турків у море, а другу — на полк Мізерниці, якщо він чомусь відступив управоруч!
— Вперед, товариство! — гукнув Андрій Закривидорога і пришпорив свого Урхана. І той, уже знаючи, що таке козацька атака, заіржав несамовито і поніс свого вершника в гущу ворогів, топчучи їх передніми ногами та відхвицуючи задніми!
Заіржали козацькі коні звідусіль, задвигтіла кримська тверда й суха земля, загриміло козацьке «слава!».
І через якусь хвилину заверещали в прозорій імлі яничари та сипахи. Хоробрий та досвідчений проводир яничарсько—сипахського війська Амурат—баші не побачив, а відчув, як його лави мов розрубує велетенська сокира. Він відчув, що козаки ось—ось ізчепляться з його охоронцями, з його відбірною тисячею…
Рух яничарських лав загальмувався. Ще через якусь хвилину Амурат—баші побачив уже, що його хоробрі воїни мусили зупинитися й битися з козаками вже на одному місці, топчучись довкола свого доводці. Амурат—баші знав, що його воїни стоять, мов криця, і це вселило в нього надію на успіх. Ось вони витримають удар, затримають ніби нестримну козацьку лаву — і знову перейдуть у наступ, тим більше, що ось—ось має відкритися брама Кафи і звідти повинні ринути в бій ті п’ять тисяч яничарів та сипахів, які залишилися у фортеці!..
Дзвеніли шаблі, іржали коні, лунали крики козаків і турків, воїни Амурата—баші стояли, мов криця.
Та раптом почувся крик переляку. І Амурат—баші зрозумів: на його крицю знайшлося щось іще сильніше за крицю. Лави його крицевої тисячі розкололися — і козацький клин увірвався в середину, і тільки темрява врятувала Амурата—баші від негайного полону — козаки не роздивилися, хто це перед ними, — і турецького доводцю понесла до моря хвиля людських тіл. Кінь його мчав, перестрибуючи трупи, воїни його падали і вже не підводилися, Амурат—баші тікав до моря, власне, він не тікав, а його несла стихія відступу, стихія втечі, стихія паніки…
А ззаду мчали козаки, іржали коні і свистіли шаблі — і кожен свист закінчувався хрускотом розрубуваних кісток і зойком та хрипінням…
— Де Закривидорога? — залунав гетьманський голос.
— Я чую, батьку Михайле! — " відізвався Андрій.
— Мій наказ: запалюй! — гукнув на півстепу гетьман. І ніхто з козаків не знав, про що йдеться, — відали тільки ті, хто копав підземний хід та закочував барила з порохом під кафські мури. Зараз ці козаки охороняли вхід до підземелля.
Вчасно, ой, як вчасно дав свій наказ Михайло Дорошенко! Бо ж уже гримлять ланцюги підіймального мосту, відкривається брама фортеці — і ринуть на козаків, що добивають Амурата—баші разом з його п’ятьма тисячами, нові п’ять тисяч затятих вояків!
Швидко мчить кінь—бахмат Урхан, швидко летять за Андрієм його хлопці — всі десять, поранені, потовчені в битві, але живі!.. Треба скоріше доскакати до того відомого тільки їм, козакам Закривидороги, місця, де чаїться вхід у підземелля. Там вони запалять порох, вогонь побіжить до барил під мурами — і держись тоді, розпроклята Кафо!
Але де подівся Мізерниця? Де його полк? Що за дивовижні речі? Адже Мізерниця повинен був, як тільки стемніє, прибути під мури й чекати вибуху, щоб кинутися у пролом! А він не прибув, та ще й пропустив через свої порядки п’ять тисяч турків!.. Холера! Невже турки умудрилися винищити весь його полк? Не може такого бути! Не бездарний полководець Павло Мізерниця, обачніший за будь—кого в війську Дорошенка… Що ж тоді? Зрада?..
Андрій та його хлопці доскакують до входу в вириту козаками печеру, але там уже кипить бій. Яничари, що їх випускають із брами, наткнулися на тих козаків, що рили підземний хід, — і тепер тут гаряче! Не пробитися Андрієві, не прорватися! Хлопців, що прискакали з ним, усього десять, а турків уже більше сотні зібралося біля входу в печеру…
— Гостинський! — кричить Закривидорога. — Запалюй порох! Наказ гетьмана!
— Чую, сто дяблув їм у печінки! — озивається пан Владек Гостинський.
Спалахує порох, на мить осяває постаті тих, що б’ються біля печери зі свіжою землею. Побіг у печеру веселий та швидкий вогонь — і заревіли яничари, зрозумівши, що через якусь там хвилину бабахне над Кафою!..
— О, сто дяблув! — зойкнув знову пан Владек. Кілька яничарів, відкинувши від входу в підземну нору козаків, побігли туди — щоб наздогнати й загасити вогонь. Ну, один би поліз — Аллах з ним, — але ж полізло їх з десяток!
Знову темрява, і знову — битва в темряві…
Де ж усе—таки полк Мізерниці? Хто ж кинеться у проломи, якщо немає тут козаків, яким доручено ще зранку це зробити?!
Струсонуло землею. Зблиснуло, мов при грозі! З нори вилетіли, мов з гарматного дула, безрукі, безногі, безголові тіла яничарів. Під грім вибуху, в сяйві спалах}’, побачили і козаки, і турки, і татари, що мур фортеці в двох місцях піднявся на два десятки людських зростів і, розсипаючись іще на льоту, гепнув униз. Над головами про—свистіли осколки каміння й цегли.
— Алла! Алла! — залунало з боку Шагінового табору. Татари пішли на приступ.
А де ж Мізерниця зі своїм полком?
— За мною! Вперед, козаки, на Кафу! — Закривидорога рвонувся просто на лави яничарів, ошелешених від несподіваного для них вибуху.
Десятеро козаків, що були з Андрієм, пірнули за ним у товпища ворогів. Ті козаки, що відбивалися біля підземного ходу, оговталися й теж поспішили за своїм ватажком. Хто піший, хто кінно, але кожен з одним бажанням: першим увірватися в ненависну Кафу!..
Почувши грім і побачивши два вогняні стовпи над Кафою, Дорошенко припинив переслідування розбитого бьолюка[50] Амурата—баші і повернув своїх козаків назад — на штурм фортеці.
І знову мчали коні крізь ніч, і знову світив дорогу козакам ясний місяць з непорушного неба…
Так куди ж подівся полк Мізерниці? Невже його вирізали яничари?
Гетьман зупинив Сніжка. І справді, де Мізерниця зі своїми людьми? Що за дива?
Повз нього мчали козаки.
— На Кафу! В проломи, хлопці! — ревів гетьман, махаючи лівицею. — Я зараз вас наздожену.
Озирнувся. Уві тьмі, яка була прозорою, побачив своїх охоронців.
— Ану, хлопці, негайно злітайте за ту гору! Якщо Мізерниця там, то нехай негайно веде свій полк куди треба!
— Пане гетьмане! Не маємо права вас залишити на самоті, — озвався старший.
— Залиш зі мною трьох, я з ними наздожену хлопців, а самі хоч під землею, а Мізерницю знайдіть!
— Гаразд, батьку Михайле!
І майнули в ніч. Дорошенко погнав свого Сніжка в напрямку недавніх вибухів. На руїнах мурів спалахували вогники — це стріляли козаки в турків, а турки — в козаків…