– Ми з тобою хоч і княгині, але я у мужа, а ти у батька – безправні. Запер він нас у Галичі, як рабинь своїх. Ми в нього наче простолюдинки у своїх чоловіків. Що нам накажуть, те й мусимо чинити. Слова свого не маємо висловити. Тільки так, як він думає. Як він хоче. Бо хто ми для нього? Простолюдинки, та й годі, а він… Він має осьм смислів. Відчуває моє серце: лихо мені буде з таким мужем, а тобі з таким батьком.
Єфросинія тоді з матір’ю не погоджувалась, і від того матінка зело дратувалася. Що дочка не за нею, а за «тим… який знає осьм смислів»!
Неньку свою Єфросинія зрозуміє пізніше. Як отець загуляє напропале зі своєю любаскою. І заради любаски зруйнує свою сім’ю. Хоча… Може, він так полюбив Настаску – як звали коханку, – хто скаже? Береться ж звідкілясь у світі любов, от і до батька вона прийшла така… Така, що й світ білий йому без Настаски немилим став. А може, в цьому й полягає щастя, га?
Князь Ярослав взагалі був передбачливим, уміло вертівся в княжих чварах і ніколи й нічим себе не заплямував – якщо не рахувати його любовних походеньок, до яких він був зело охочим. До жінок, до вин…
Тут він вже дав собі волю-воленьку – як молодий лошак, який нарешті вирвався із загону на буйні луки. На всі умовності махнув рукою – стрибати в гречку – так стрибати. Щоб аж гуло й лящало! Кохатися – так кохатися, бо раз на світі живеш. На тім потойбіччі вин не буде, і жінок, щедрих на кохання, теж. І це він, князь, який «високо сидів на злотокованім столі». Бідній княгині Ользі й поскаржитись не було кому. Правда, галицькі бояри їй мовби співчували, і це єдине, що тоді стримувало Ярослава Володимировича хутчій запроторити свою законну в монастир, а до княжого терему привести любаску. Але ж і дорого їм обом – немолодому вже князеві й молодій його коханці – доведеться розплачуватися за свої, може, й щирі почуття, що вихлюпували з їхніх душ через край, дуже дорого. Але це буде потім, а поки що князь Ярослав і його любаска Анастасія раювали чи не на сьомому небі.
«Він був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князівства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (її ім’я так і залишилося невідомим історикам) Ярослав був зовсім іншим, ніж його пихатий, жорстокий і підступний батько. Недарма й літописці, й незнаний співець «Слова о полку Ігоревім» удостоїли його однозначно високої оцінки: мудрий, добрий, освічений, чесний, поважав церкву й умів примусити сусідів і суперників на Русі поважати себе й свою землю», – М. Ф. Котляр.
«Феномен Ярослава Галицького досі лишається нерозгаданим, – пише П.П. Толочко. – Як ніхто із давньоруських князів другої половини ХІІ ст., він удостоївся однозначно високої оцінки сучасників. Прочитавши палке звернення автора «Слова о полку Ігоревім» до Ярослава, можна подумати, що йдеться не про князя однієї із земель, до того ж не найбільшої на Русі, а про великого київського князя часів розквіту його влади й сили… Не князь, а суцільна доброчесність. Він і бідних підтримував, і в злагоді з законом Божим жив. Історики продовжили традицію літописців і також характеризували Ярослава здебільшого позитивно».
Невідомо, коли він народився – очевидно, на початку 30-х років XII ст.
Все своє чвертьвікове князювання в Галичі[7] Ярослав боротиметься з галицьким боярством, але, як свідчать історики, так і не здолає його. Тамтешнє боярство виросло з місцевої племінної знаті й володіло багатими землями, селами й навіть містами. Воно багло самовладно правити у краї, а князь повинен був мати владу хіба що формальну. Виходить, Ярослав, могутній князь, відігравав одну з перших ролей у Давній Русі, але вдома ніколи не був господарем. (Вдома – це у Галицькому князівстві). З галицькими боярами у могутності і гордині могли тоді зрівнятися хіба що бояри Новгорода Великого. Вони верховодили над Ярославом, свавільно втручалися не лише у державні справи, а й навіть у його приватне життя. І все ж Ярослав правив, і за його князювання Галич досягнув і слави, і величі чи не найбільшої. Він пожвавив традиційні для Галицької Русі стосунки з Візантією, допомагав руським князям військовою силою у їхній боротьбі з половцями. На північному сході Галичина межувала з Волинню, на сході – з Київською землею. Рубіж між ними проходив через верхів’я Горині, Случі і Південного Бугу. Сусідами Галичини на заході були Польща й Угорщина, тож західні рубежі Галицького князівства стали державним кордоном Давньої Русі. Карпатські гори слугували русько-угорським порубіжжям (давньоруські літописці називали їх горами «Угорськими», а угорські – «Руськими»), До складу Галицького князівства входила також і Закарпатська Русь.
7
Галич – давньоруське місто, розташовувалося на березі р. Лукви (притока Дністра) на місці сучасного села Крилоса Галицького району Івано-Франківської області. Зруйноване у 1241 році монголо-татарами. Галич – нині місто Івано-Франківської області України на березі р. Дністра.