Оскільки Галичина була ближче до Західної Європи та Візантії і далека від половецького степу, то в ній бурхливо розвивалися економіка й культура. Зростали міста, що ставали осередками ремесла й торгівлі. Найбільшими серед них були Перемишль, Звенигород, Теребовль та Галич. Він мав потужну фортечну оборону на підвищенні між ріками Луквою і Мозолевим Потоком. З півдня столицю оточували дві системи подвійних і потрійних земляних валів та ровів. Місто розросталося уздовж лівого берега Лукви аж до самого Дністра – там була торгівельна гавань. А на посаді і в «підгородді» розташовувались ремісницькі майстерні.
А ще на благополуччі Галицького князівства позитивно позначилась відсутність амбітності в Ярослава – щодо свого місця в давньоруському князівському табелі про ранги. Він був байдужим до великокнязівського столу в Києві, а тому галичани не несли тяжкої повинності по спорядженню військ для походів на інші руські землі, а це оберігало Галичину від спустошливих набігів інших руських князів. Це чи не єдиний князь Давньої Русі, який, маючи «залізні полки», не водив їх на сусідні руські князівства і ніколи не брав участі в князівських міжусобицях-чварах. Ось чому його так високо шанували літописці й позитивно відгукуються про нього й нинішні історики.
Віддаючи Єфросинію за новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, Ярослав Осмомисл мав на меті ближче зійтися з князівським родом Ольговичів, представники якого претендували на київський стіл і займали його.
Ольговичі – давньоруська князівська династія нащадків чернігівського і новгород-сіверського князя Олега Святославича (п. 1115 р.). Вони постійно вели боротьбу за великокнязівську владу проти Мономаховичів, часто використовуючи для цього половців. Великими князями були Всеволод ІІ Ольгович, його син Святослав Всеволодович і онук Всеволод Святославич Чермний.
Найвідомішим з Ольговичів, але це вже пізніше, стане онук Олега Святославича князь Ігор Святославич.
За нього й вирішив – як уже мовилося, з політичних мотивів, – віддати Єфросинію. Попри все, потай він теж претендував на великокнязівський стіл і гадав, що таке родичання йому посприяє в цьому. Принаймні надійніше утвердитись серед великих князів.
Все відбулося аж занадто просто. Тому й обидно було до сліз. Отець навіть не запитав її згоди (матір він взагалі усунув від такої події, як заміжжя дочки, наче вона була ні при чім!). Лише сказав, ніби між іншим:
– Ще одне – забув, – щось він перед цим дочці говорив. – Пора тобі вже гніздечко своє облаштовувати, пташечко. Допоки ж тобі в отця соловейком безжурним виспівувати. – Єфросинія не встигла й отямитись від почутого, як він і закінчив, як присуд виніс: – Підеш за Ігоря Святославича!
І рушив з покоїв, вважаючи, що й так уже забагато мовив.
– Тату… – кинулась за ним дочка. – Що ти осьо говорив? Яке заміжжя? Я про се ще нічого не знаю, єси.
– Досить того, що я знаю. А твоє діло – маленьке, – він завжди звик рубати з плеча. – Кажу, підеш за Ігоря Святославича. Все унадиться уборзі.
– Який… Ігор Святославич?
– Новгород-сіверський.
– Але це мені нічого не говорить.
– Зате мені немало се говорить. Та й потім… Ти надто багато говориш, дівко на виданні. Як я сказав, так і буде. Твоє діло маленьке. За кого скажуть, за того й підеш. Та й не забувай: ти донька князя, знаного на Русі. А доньки князів завжди виходять за того, хто вигідний князівству. Єфросинія – юне, трохи пустотливе й безтурботне дівча, високе, тоненьке й гарненьке, яке до цього метеликом пурхало в батькових покоях – була до безміру вражена. Хоча й знала, що князі віддають своїх дочок, лише враховуючи вигоду для князівства. Так діяв і батько, а він у неї крутий владар, та все ж…
– Отче, ти навіть не питаєш моєї згоди, єси?
– Нащо? – здивувався князь. – Досить того, що є моя воля. Та й Ігор Святославич згоден тебе взяти і з нами породичатися. Галицьке князівство і Новгород-Сіверське тепер будуть заодно. Та й великі князі схвалять такий мій вибір.
– А я…
– А ти слухайся батькової волі. Кажу, так треба. Щоб ти пішла за Ігоря Святославича.
– Але ж я навіть його не бачила.
– Побачиш на весіллі. Молодий, гарний князь і належить до знаних Ольговичів. Це найбільше його достоїнство.
– То я маю їхати у якусь там… Тмутаракань?
– Всього лише до удільного Новгород-Сіверського князівства. З часом Ігор стане чернігівським князем, і ти будеш серед руських княгинь не на останньому місці. Кажу, все уладиться.