І був Новгород-Сіверський оборонним форпостом для Києва від половців.
Після Любецького з’їзду князів 1097 року місто стало центром чималого удільного князівства, родовим гніздом династії Ольговичів – активних учасників княжих міжусобиць. Особливо в період з 1097 по 1115 роки, коли там правив князь Олег Святославич – «Гориславич»,[8] як він згодом буде справедливо – постійно водив половців на Русь, – названий у «Слові о полку Ігоревім»:
Це він, Олег Святославич, на віки став одним з найбільших зрадників загальноруських інтересів. Першим почав наводити ханів на Русь – щоб допомагали йому боротися з іншими руськими князями. Вчинивши, як писали давньоруські літописці, «каїнів гріх». Недобрий приклад іншим подав. Наче він і не руським був, а без-божником-поганином.
Тож їдучи «медовим» поїздом з Галича до Новгорода-Сіверського, колишньої вотчини Гориславича, Єфросинія – ще Єфросинія, а не Ярославна, – бідкатиметься старшій дружці своїй:
– Ой, подружко, ой, дружечко моя, швидше б побачити судженого та дізнатися – який він?
– Знамо який, – дивувалася дружка. – Що ж тут і кумекати? Князь він.
– Не з князем мені доведеться жити.
– Інші на твоєму місці тільки й мріють, щоби за князя вискочити, а ти…
– А я непокоюсь. Хочби Ігор не виявився новим Гориславичем. Бо з таким жити – з горем тужити.
– Цур йому пек тому Гориславичу! Хоч він і був дідом Ігоря твого, та… Що було – те за водою спливло. Тепер на Сіверщині твій Ігор старший.
– Так уже й… мій?
– А чий же ще?!. Поживеш та й побачиш, який він. Всьому свій час, панночко моя найясніша. А поки їдемо «медовим» поїздом – хай медово у тебе буде на серденьку. Та ще й на вустоньках… Як приїдемо, не забудь свекрусі до землі вклонитися та й сказати: прийміть мене, мамо, я ваша невістка…
І весело, хоч виходило дещо сумно, заспівала (не так, мабуть, до княгині, як сама до себе):
Єфросинія, думаючи щось своє, раптом відповіла:
Далі вони – молода княгинька і її старша дружка, посхилявшись одна до одної, співали в один голос, тільки чомусь журно:
А журитися Єфросинії було од чого, адже назавжди залишала рідний Галич, родину, для якої вона вже померла і мала їхати бозна-куди, у нову сім’ю, аби там заново відродитися, але вже з чоловіковим прізвищем, стати рідною дочкою в чужих батьків, забувши про своїх, Богом їй посланих при народженні.
А може, нових батьків їй посилав Господь?
А перед внутрішнім зором Єфросиньки стояв високий і вабний, тонкий станом юнак – той, що в Галичі якось приходив до неї у сон, – стояв у позолоченому шоломі, в броні на грудях, з мечем на поясі. Однією рукою він тримав свого аргамака за вуздечку, а другою легенько їй махав. І очі його голубі так ласкаво сяяли-світилися, що їй ні-ні та й хотілося сказати йому – як заспівати:
8
Олег Святославич (серед. XI ст. – 1.VIII.1115) – давньоруський князь, син великого князя київського Святослава Ярославича. Після смерті батька (1076) дістав м. Володимир-Волинський, але 1077 року його вигнав звідти князь Ізяслав Ярославич. Змушений був втікати до Тмутаракані, ставши князем-ізгоєм. Згодом його захопили в полон – вважалося, що він безрідний і ніким не захищений, волоцюга-бурлака – хозари й передали – продали? – Візантії. До 1083 р. Олег Святославич перебував на засланні на о. Родос. У 1083 – 94 князював у Тмутаракані. Потім в союзі з половцями відібрав у Володимира Мономаха Чернігівське князівство. Але через два роки змушений був віддати його братові Давиду. І знов тинявся неприкаяним та підбурював і намовляв половців «пошарпати добряче» Русь – мстив їй чи що? Але князі йому вибачили численні зради – розуміючи, що він князь-невдаха, повірили його клятві більше не водитися з кочовиками і за рішенням Любецького з’їзду 1097 року він отримав Новгород-Сіверське князівство, де й князював до кінця життя. За розпалювання князівських міжусобиць його названо у «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем. Багато горя завдав батьківщині цей невдаха-князь.