Люди втратили будь-який інтерес до існування без мети, без надії, без прийдешності. Багато хто, не витримуючи одноманітності, позбавляв себе життя. Інші жили й живуть, якщо це можна назвати життям… Давним-давно зупинились всі годинники, ніхто не лічить дні й роки. Для чого?
А ми організували групу Юних. Ми не хотіли піддаватися, бо знали: тільки праця, тільки мета врятує нас, і вирішили спробувати знову рушити час. І вже давно — скільки, не можемо сказати, працюємо. Спочатку нас було багато, але з кожним днем стає менше — втрачають надію. Чогось бракує в нашому приладі. Але чого? Може ти знаєш?
І в очах юнаків Сергій побачив те саме жагуче сподівання, як і в тих, котрі залишилися на площі.
Схвильований Сергій підійшов до приладу, над яким трудилися ці юнаки, оглянув його. Як може він знати, чого тут бракує? Хіба йому під силу таке — рушити час? А вони мають надію — адже зумів він з іншого виміру часу прийти сюди? Торкнувся якоїсь деталі руками — і раптом щось ледь помітно здригнулось у приладі, наче хтось легенько зітхнув.
Сергій відняв руку з браслетом. Прилад завмер. Знову підніс — і знову щось зітхнуло.
Хлопці зблідли і втупилися жадібними поглядами в браслет. Сергій смикнув руку від прилада і сховав за спину. Він усе зрозумів. Браслет. Якось впливає на прилад… Ні, він не може цього зробити, не може віддати браслет! Віддати — це назавжди лишитися тут і теж перетворитися на тінь? Ніколи не повернешся додому.
Глянув у вікно — і руки опустилися. На площі нерухомо стояла сіра маса людей. Згаслими очима, немов присипаними віковічним пилом, як і місто, дивилися люди на вікна. Біля їхніх ніг так само непорушно сиділи старенькі діти. Найжахливіше, що він побачив тут…
Сергій зціпив зуби, зірвав з руки браслет — і час зупинився й для нього. Але він того не помітив. Підняв руку з браслетом і гукнув весело, впевнено:
— Гей, люди добрі! Не журіться! Ось воно, те, що рушить знову час! Ви будете жити! І діти будуть народжуватись! Майбуття чекає на вас!
…Довго, цілу вічність, а може тільки якусь хвилину, — бо ніхто не міг знати, дні чи роки пройшли, — працював Сергій з хлопцями над тим приладом, який повинен рушити час. І ось в одну невловиму мить щось змінилося. Ніби війнув вітер, і протяг в кімнатах заколихав штори, розчинилося й грюкнуло вікно.
Один з юнаків обережно торкнувся маятника великого годинника. Маятник здригнув і нерішуче, мов ще не вірячи, хитнувся раз, удруге, набирав сили й упевненості, наповнював веселим гучним цоканням кімнату. Під вікном хтось одвикло, хрипко засміявся.
Сергій і хлопці стояли, поклавши руки один одному на плечі, і дивилися, як ожила чорна блискуча змія і поповзла циферблатом, поглинаючи секунди, хвилини, народжуючи нові секунди, нові хвилини.
За їх спинами почулося жалюгідне белькотіння:
— Я, тільки Я… Я — Єдиний, Я — Творець…
Ціна посмішки
Сергій одягнув на руку товстий браслет, взяв зі столу реле часу і, хвилюючись, мовив сам до себе:
— Подивимось тепер ті світи, в яких час плине повільніше за наш…
Натиснув важіль на реле — і червона стрілка поповзла праворуч, відміряючи риски ділення. Глянув востаннє за вікно. Сиза ялинка протягувала до підвіконня пухнасті лапки-віти. На сонячному пагорбку качалися по моріжку двоє хлопчаків і чорне цуценя. Біля свого будиночка на ще безлистій гілці осокора сидів шпак і насвистував нехитру пісеньку. Нараз все це попливло кудись убік, віддалялося, бліднішало, розпливалося. Сергій заплющив очі…
А коли розкрив їх, то не було ні кімнати, ні весняної вулиці. Він стояв на узліссі в густій низенькій траві. Щулився заспаний ранок, гомонів тихенько з вітром ліс. За лісом біліла вершина височенної гори. Та не встиг він добре й роздивитись, як з-за лісу вихопився верхівець і помчав прямо на нього, весь час озираючись. Все ближче, ближче… Ось уже видно й обличчя — юне, смагляве, великооке. Уздрів Сергія і круто зупинив коня — той аж дибки став. Їздець, дивуючись чужоземцю, загарцював навколо.
Сергій похвалив:
— Добре скачеш! Привіт!
І протяг руку, дружньо посміхаючись. Юний наїзник чомусь зрадів і теж посміхнувся. Та посмішка тут же зникла. З-за лісу викотилася рожева від райкового сонця хмара куряви, бурею мчали сюди вершники. Хлопець квапливо вказав Сергієві позад себе на коня, нетерпляче махнув головою: «Сідай, мовляв, швидше!»
Не роздумуючи, Сергій видерся на коня, обхопив парубійка за плечі — і кінь поніс обох покрученим шляхом уздовж лісу.
Озираючись, Сергій бачив, що вершники наздоганяють їх. Зловісно шугнуло над головою ласо. Він припав до гарячої спини хлопця. Оце пригода! Якби ще з пістолетів стріляли — було б зовсім схоже на ковбойський фільм.