На одному з поворотів, коли переслідувачі, не могли їх бачити, хлопець завернув у ліс. Кинули змореного коня й шугнули в гущавину. Юнак спритно пробирався між кущами, Сергій ледь встигав за ним. Нарешті вони опинились на крихітній галявинці, упали в траву, важко дихаючи. Сергій почухав поперек, ніяково засміявся. Хлопець, який не зводив з нього очей, теж розцвів усмішкою. Сергій пояснив:
— Розумієш, друже, в наш атомний вік ми відвикли од такого способу пересування. Все більше таксі, літаки, ракети. От воно й того… намуляло.
Знову потер набите місце, крекчучи, сів.
— Як звуть тебе?
— Міл.
— Хто то гнався за тобою?
Юнак нахилився і якось дивно, непорушно втупився глибоченними очима Сергієві в очі. Зневажливо махнув рукою і відповів:
— Ті, що плачуть.
— Плачуть? — здивувався Сергій. — А чому?
— Бо смерть чекає на нас.
— Яка смерть? Коли?
— Адже всі ми колись помремо… Як померли наші діди й прадіди…
Якусь хвилину Сергій остовпіло мовчав, а зрозумівши, зареготав, хапаючись за поперек:
— Ой, чудії! Смерть чекає! Колись… Насміявшись, перепитав Міла, який теж усміхався:
— Все життя плачуть?
— Плачуть. Так велить Владика і Ті, що в білому.
— Ясно! — одразу став серйозним Сергій. — Це вже інша справа, якщо Владика велить. Усе зрозуміло. А ти чому їм не сподобався?
— Я сміявся.
— Нічого не розумію. Ті плачуть, цей сміється. З них сміявся чи що?
Юнак пильно, не кліпаючи, дивився Сергієві прямо в очі.
— Ні. Глянула на мене синьоока Віла — і серце моє засміялося. Не тільки я сміявся. Сміялися небо, сонце, вітер…
— Ось воно що! І в цьому вся твоя провина?
Раптом Сергій захвилювався:
— Чекай! А звідки ти знаєш мою мову?
— Твою мову? — перепитав Міл.
— Ну звичайно! Ти ж розмовляєш зі мною.
— Я не розмовляю. Я бачу. Тут. — Він торкнувся пальцями своїх очей.
Сергій онімів і вражено втупився в свого співбесідника. Справді, йому здавалася дивною і незвичайною їхня розмова, але він не розумів, чому саме. Невже… Не може бути! Адже це…
— Як? Що ти кажеш? Твій мозок сприймає хвилі? І надсилає свої? Як? Як це робиться? — мало не кричав він од хвилювання.
— Не знаю. Так було завжди. Треба тільки дивитись ось так.
Уважно глянув в очі, і десь у мозку Сергія відбилося: «Білоголовий чужинець теж сміється — тепер він мій брат».
Приголомшений Сергій гарячково думав: «Що це? Телепатія? Передавання думок на відстані? Але як? Адже я не роблю ніяких зусиль — думаю і говорю, а він розуміє. І я розумію — от що дивно. А як — не збагну. Немов бачу все, що він думає, в картинах і образах. І чому треба дивитися в очі, щоб прочитати або передати думку? Очі — то своєрідний передавач і приймач? Можливо, наші далекі предки теж уміли передавати думки? А потім з часом втратили той чудовий дарунок природи? Чому ми, слухаючи когось або розмовляючи з кимсь, дивимося в очі? Чому ми говоримо: „промовляє очима“, „очі говорять“, „прочитав, побачив в очах“?»
Міл ніяково посміхнувся:
— Я не зовсім тебе розумію. Сергій збентежено пробурмотів:
— Я ще не звик, що думки мої передаються… Ні, коли я про це розповідатиму вдома шановним ученим колегам, хто мені повірить?
— А де твій дім? — поцікавився хлопець.
— Мій дім? — перепитав Сергій і роздумливо закрутив чуба пальцем. — Як це тобі пояснити? Живу я і близько і водночас далеко… Бачиш браслет? Натисну ось цей маленький важіль, і браслет — все одно дю твій кінь — в одну мить перенесе мене додому… В мій час…
Вони так захопилися мовчазною «розмовою», що не помітили, як переслідувачі близько підповзли до них. Кущі гойднулися, затріщали — на них навалилося зразу кілька чоловік. Міл спритно крутнувся, вислизнув з-під їхніх рук і миттю зник у заростях. Услід йому кинулися двоє, та даремно — повернулися ні з чим. А Сергія, як не відбивався, сповили шкіряними путами і перекинули горілиць. Над ним схилилися люди в білому і в здивуванні переглядалися, сиплячи німі зауваження:
— Це чужинець!
— Звідки він узявся?
— Треба відпустити!
— Розв’яжіть!
А чужинець весело засміявся:
— Вірно, братці, а то ні про що, ні за що сповили мене, як немовля!
Ті злякано відкинулися, наче сміх Сергія був отруйним, і відвернулися.
— Отуди до біса! Я й забув, що треба плакати.
Люди в білому про щось, мабуть, радилися, бо стали купкою віддалік і мовчки дивилися один на одного. Поруч Сергія тихо шурхнуло листя. Він повернув голову — з-за куща визирнув Міл, блиснув очима: «Підкотись ближче. Я переріжу твої пута».