Тепер цю фірму, як і багато фірм західноєвропейських країн, чорномазі, тю-тю, вишпурнули геть. Самі взялися хазяйнувати. Подивимось, що з того вийде!
Одного дня Фернандес і янкі на «джипі» виїхали на полювання в савану. Оглядаючи в бінокль місцевість, вони помітили стадо струнких газелей, які мирно паслися. Серед стада якийсь хлопчик. Пастушеня? Але це дикі тварини, ніхто не може їх пасти. Зацікавлені мисливці під’їхали ближче. Почувши небезпеку, газелі кинулися навтіки. Разом з ними і хлопчик, аніскільки не відстаючи від бистроногих своїх товаришок.
«Джип» — в погоню. Шофер вижимав з машини всі сили, але хлопчик мчав як вихор.
— Оце б його на олімпійські ігри! Б’юсь об заклад, що не мав би суперника! — захоплено гукнув хтось із янкі.
Педро Фернандес і сам про це подумав. Хто-хто, а він добре знав, що таке спорт, бо багато років терся біля нього. І знав, на чому можна нагріти руки. Цей малюк, безперечно, був би дорогоцінною чорною перлиною в легкій атлетиці. За всяку ціну — догнати!
І ганяли, доки хлопчисько не впав, загнаний мало не до смерті. Газелі теж зупинилися, тривожно дивилися в бік людей, мов чекали на малого.
Переслідувачі вискочили із машини, схилилися над хлопцем. Він важко дихав, в очах переляк. Силкувався піднятися, але не міг. На вигляд йому років сім-вісім. На ньому не було ніякої одежі, ноги — довгі, міцні, з добре розвиненими м’язами. А підошви тверді, ніби копитця.
Незвичайну здобич відвезли до госпіталю. Там хлопчика, який відпочив і тепер шалено пручався, прийняв лікар мсьє Воляр. Він страшенно обурився, дізнавшись, як ганяли по савані нещасну дитину.
— А що йому, чорномазому, станеться! Вони живучіші за кішку! — сміялись янкі.
Розгніваний Воляр наказав їм негайно залишити госпіталь.
Фернандес прийшов на другий день, і незабаром став тут своєю людиною, буцімто піклуючись про здоров’я хлопця. Лікар пом’якшав, з довірою ставився до відвідувача.
Якось Фернандес спитав:
— Скажіть, док, чи довго треба лікувати хлопця, щоб він став нормальною людиною?
Лікар, мсьє Воляр, високий, худющий, з жовтим від лихоманки обличчям і з чорними, мов вуглинки, очима під широкими сивими бровами, за звичкою нервово бігав по кабінету. Зупинився перед вікном, деяку мить дивився на розпечений сонцем двір госпіталю. Потім круто обернувся до Фернандеса і заперечливо захитав головою:
— Ні, мсьє Фернандес, з цього бідного хлопчика ніколи не буде людини.
Фернандес підозріло блимнув на нього: можливо, Воляр сам має якісь наміри щодо того хлопця? Е, ні, не такий Педро Фернандес, щоб випустити ласий шматочок із своїх рук!
— Чому? Пройде якийсь час, малий навчиться говорити.
— На жаль, хлопчик ніколи не навчиться говорити, — дещо сумовито відповів лікар. — Подібну дитину мені вже доводилося зустрічати. Якийсь час тому в нашому госпіталі помер юнак двадцяти одного року. Його привезли сюди, як і цього хлопчика, зовсім диким. Він злобливо шкірив на нас зуби, кусався, ходив і бігав тільки на чотирьох кінцівках, їв лише сире м’ясо, а воду хлебтав з мисочки язиком. Уночі тужливо вив на місяць. Говорили, начебто він жив змалечку у вовчій зграї, перейняв усі їхні звички. Це було дуже схоже на правду.
І що ви думаєте, мсьє Фернандес? П’ятнадцять років він прожив у нас. Ми робили все, що можна, аби повернути його хоча б трохи до людського стану. І за ці роки хлопець не наблизився ні на крок до людини, не навчився вимовляти жодного слова, не сміявся, не плакав. Єдине, чого ми добилися, це те, Що він уже не кидався на людей. Ні, дорогий мсьє Фернандес, людину може виховати тільки людина.
Воляр знову зупинився перед вікном.
Фернандес був розчарований. Виходить, його мріям не здійснитись, і він зовсім марно втрачає час, ходячи сюди?
— Цікаво, що у тварин цього немає. — Воляр жваво обернувся до гостя, жестикулюючи довгими руками. — Дитина тварини в якому завгодно середовищі залишається вірна своєму видові. Киньте крихітне кошеня між цуценят. Воно ніколи не перейме звички собаки, а залишиться кішкою. І побачивши вперше в житті мишу, поженеться за нею І буде полювати так уміло, ніби її цьому вчили. І нявчати не розучиться, і взагалі — не втратить жодної своєї котячої риси. Хіба що буде дружити з собаками. Або візьміть, скажімо, дитинча видри, виростіть його так, Щоб воно не бачило ні озера, ні річки. А потім пустіть уже дорослу видру у воду. І вона зразу попливе, і піймає так само рибу, як це робили всі її предки.
Наші діти наслідують тільки інстинкти — їсти, пити, спати і ще деякі. А все інше, що робить людину людиною: розум, мова, абстрактне мислення, високі почуття, знання, досвід — все це виховується тільки в середовищі людей. Це не передається у спадщину.