Ми з Іваном, забувши про все на світі, мовчки втупилися в те диво, а Галієв аж цмокнув язиком:
— Ай-ай, какой красивий девушка! Ничего не жалею для тебя! Конь — не жалею. Жизнь — не жалею! Ай-ай!
Дівчина, мов не чуючи того, підійшла до хворого і ласкаво заговорила. Її співуча мова була мені незрозумілою, а все ж наче знайомою. Старий у відповідь кивнув, і вона попливла до столу. Іван заступив їй дорогу. Дівчина зупинилась, не піднімаючи полохливі вії, а мій друг тремтячим голосом спитав:
— Хто ти, чарівнице? Як звати тебе?
Незнайомка скинула на нього погляд.
— Ім’я своє скажи! Ім’я! — доскіпувався Іван, зазираючи їй в очі.
— Ярославна я.
— О, яке ім’я! — захопився Іван. — Яке ім’я! Сива поетична давнина озивається в ньому. Ніжним кличем вірного кохання плине воно над віками. Ярославна…
Він помовчав, щось пригадуючи. Потім:
«Ярославна рано плачет Путивлю городу на забороле, аркучи: „О, Днепре Словутичу! Ты пробил еси каменные горы сквозе землю Половецкую; ты лелеял еси на себе Святославли насады…“ Ярославна рано плачет в Путивле на забрале, аркучи: „Светлое и тресветлое Слънце! Всем тепло и красно еси: чему, господине, простре горячюю свою лучю на лады вои? В поле безводне жаждею имъ луци съпряже, тугою им тули затче?..“»
«От бісів студент! — позаздрив я. — Дивись-но, як вичитує!»
А що сталося з Ярославною! Вона притисла білі руки до грудей, сині очі блиснули щасливою сльозою, а сама осміхалася до Івана так, як осміхаються тільки до близької, рідної людини, яку раптово зустрів у далекому, чужому краю.
Іван замовк і теж зорив на дівчину, як на чудо, несподіване, казкове…
Я опам’ятався першим — заздрість і ревнощі вразили моє серце, бо я не вмів читати вірші і не мав такого чарівного баса. Крім того, я призначений старшим у групі і відповідаю за все, а ще невідомо, що це за люди, за кого вони! Я із зусиллям одвів погляд і суворо наказав:
— Червоноармійцю Золотарьов! Припинити розмови! Ми прийшли сюди не віршиками тішитись. Станьте на варту з бійцем Галієвим!
Хлопці, оглядаючись, не дуже охоче вийшли. Я обернувся до старого, котрий трохи лукаво стежив за нами, віддав честь і стримано сказав:
— Слухаю.
Лікар ураз посерйознішав і пильно подивився на мене, немов би хотів вирішити для себе щось важливе.
— Сідайте, прошу!
Голос у нього був по-старечому хрипкий.
Я сів у крісло, згоряючи від цікавості: хто ця дівчина? Лікарева донька? То чому вона говорить такою чудною мовою? Наче й по-нашому — і не все зрозуміло.
— Дозвольте відрекомендуватися: професор Лавров, Петро Семенович. Медицина. Біологія. Хімія. А втім, це неважливо… Я на вас так чекав. Боявся, не діждусь. Серце відмовляє… Отож не будемо гаяти часу. Мені треба все розповісти, все передати вам, мій юний друже.
— Я вірю в молоду Росію. Читав Ульянова-Леніна. Знав особисто старшого Ульянова. Вчився з ним на одному факультеті. Талановитий учений міг би бути, славою російської науки. Убили, сатрапи… Тоді я, на жаль, ще не розумів, як це можна поєднати науку й політику. Збагнув значно пізніше. Ну і… «поєднав». Мені заборонили викладати, робити експерименти — хотіли викинути з науки. Начебто це в силі жандармів — перекреслити все знайдене, все здобуте…
Професор гірко посміхнувся.
— Я оселився тут, продовжував свою працю і… мав деякі успіхи.
Він замовк, глянув мимо мене, і гордовита радість засяяла в його злинялих очах. Я озирнувся — вчений дивився на Ярославну.
Дівчина стояла біля вікна, мружилась від сонця і ніжно осміхалася. Кому це вона? Іван стовбичить під вікном! Ось я йому…
Так похвалявся я подумки, а сам знову мов скам’янів під чарами дивної вроди. На таку красу можна дивитись і день, і два, і рік, і вічність…
Тихий голос вченого змусив мене обернутися до нього.
— Ярославна не звичайна людина… Вона заснула, тобто її усипили сотні років тому. А ми розбудили, оживили…
Я вражено ойкнув, озирнувся на дівчину — живу, красиву — і недовірливо блимнув на професора. Чи не морочить він мені голову? Чи не хоче він приспати мою революційну пильність казочками? Поки я тут розвісив вуха, там…
Старий лікар зробив знак Степанівні. Та обняла за плечі Ярославну, і вони зникли у другій кімнаті.
Професор Лавров глянув на мене і, певно відчувши мою недовіру, строго сказав:
— Я на порозі смерті, юначе. Та свою справу я зробив. Усе життя працюю над таємницею клітини живого організму. Тисячі й тисячі дослідів. Оновлення клітини. Приживлення. Відновлення мертвої. За це мені, між іншим, «святі отці» оголосили анафему, — вчений іронічно посміхнувся.