— Хлоп’ята, ви нічого тут не знаходили?
Не встигли ми відповісти, як він уже був біля нас і зразу побачив нашу знахідку. Кинувся до неї, занепокоєно оглянув бобіну і тільки тоді, знеможено віддихуючись, присів поруч на лаву.
— Фу! Ну й перехвилювався я! Слава богу, знайшлася!
Дістав із кишені носовичок, втер червоне спітніле обличчя. Зняв капелюха, відкривши голову з густим хвилястим, але зовсім білим волоссям, і обмахувався тим капелюхом, як віялом.
— Весь час біг, а в мої роки тільки наввипередки…
Юрко жваво спитав:
— А ви побачили?..
— У тому й річ, — перебив чоловік, — що тільки вдома побачив. І зразу сюди.
— Я теж побачив — і ми з дружком прибігли. Це мій друг Мирон, тобто Генка, а мене звуть Юрієм.
— Дуже приємно! Петро Семенович, професор.
Як тільки Юрко почув, що наш новий знайомий — професор, він зразу набув поважною вигляду, спробував1 навіть пригладити свою кураїну на голові. Мабуть, уявив собі, що він уже теж вчений і зустрів колегу.
— Як ви гадаєте, Петре Семеновичу, — солідно спитав Юрко, — це треба в академію чи…
— В академію, звичайно.
— А як, на вашу думку, чи зможемо ми зрозуміти, розгадати, що тут записано на цій стрічці?
— Чому ж ні? — здивувався професор.
— Але на тій планеті, звідки надіслали цей диск, можливо, зовсім інший, відмінний від нашого склад мислення… Хоча, як ви, очевидно, помітили, ці предмети схожі на наші, навіть здається, що вони зроблені на Землі.
Петро Семенович перестав махати капелюхом і здивовано оглянув нас. Перевів погляд на диск, знову на нас і зачудовано спитав:
— Ви гадаєте, ця… штука звідти, з космосу?
І він тицьнув капелюхом у темне вечірнє небо.
— Аякже! — гаряче заволав Юрко, враз утративши свій статечний тон розмови. — Невже ви не бачите? Там, де ми знайшли його, навіть трава навколо вигоріла. От коли б магнітофон. Може у вас є?
Професор мовчав, уважно вивчаючи наші обличчя, потім зітхнув, немов шкодував за чимось, і пробурмотів сам до себе:
— Діти віку космічних завоювань… Усе закономірно. Так, у мене є магнітофон. Ходімо.
І знову немов би з жалем і водночас із заздрістю глянув на Юрка і на мене.
Хвилин за десять-п’ятнадцять ми вже були в квартирі Петра Семеновича. На порозі нас зустріла невеличка, худенька літня жінка, з високою зачіскою, в барвистому халаті. Стривожено спитала:
— Ну що, Петю? Знайшов?
— Знайшов, знайшов! — заспокоїв її Петро Семенович. — Ось ці молоді люди надибали. Все гаразд.
Джім ввічливо залишився у передпокої на підстилці, а нас професор завів до свого кабінету, геть заставленого стелажами з книгами. У кутку обіч вікна стояло піаніно, на ньому купою теж книги, ноти, якісь папки. На низенькій тумбочці те, що нам треба, — великий магнітофон.
Петро Семенович узяв бобіну. Юрко поправив окуляри, що сповзли на кінчик носа, і мовчки ревниво слідкував, за кожним рухом професора. Петро Семенович дуже ніжно, обережно і вміло поводився з безцінною знахідкою. Приладнавши бобіну та включивши магнітофон, він сів у крісло, запросив і нас на диван. Ми всілися рядком і застигли в чеканні, не зводячи очей з бобіни, яка повільно розкручувалась.
Я чомусь уявляв собі, що хтось заговорить з тієї стрічки страшним голосом і зачне твердити що-небудь подібне до «два рази по два — чотири», або «квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів». Та поки що нічого не було, тільки ледь чутно шаруділа, розмотуючись стрічка.
Нарешті народивсь якийсь невиразний звук. Юрко застережливо прошипів: «Тихш-ше», хоч ніхто й не поворухнувся.
Ось зараз, зараз ми почуємо неземний голос далекої, невідомої розумної істоти з інших світів…
Але замість людського чи нелюдського голосу, замість промови або виголошення істин почулася тиха-тиха музика. Ми з Юрком перезирнулися.
Він сторопіло округлив очі, а я знизав плечима. Лише професор не здивувався, сидів спокійно і чекав. Навіть очі заплющив, ніби ждав якоїсь особливої насолоди.
А музика — то тихіша, то гучніша — вже заповнювала кімнату. Такої я ще ніколи не чув. Це, мабуть, і не музика! Це… я не знаю, як сказати, але мені здавалося, слухаючи її, що я читаю цікаву книжку або дивлюся кінофільм. І разом з героями все переживаю, і не лише переживаю, а й дію поруч з ними, і навіть замість них. Тобто, ніби то не хтось, а сам я. Їв розвідку я йшов, і вмирав, і співи птахів слухав, і жартував, і плакав; зовсім дорослим був і малим хлоп’ям, і дідом… Було тут все, як у житті, хоча я багато чого й не розумів. Може це й розповідається такою незвичайною музикою про життя?