Наталя пестила пальцями приємні теплі намистинки. Як дивно! Дуже давно їх носила якась дівчина, зовсім-зовсім не схожа на неї, Наталю. Пройшли віки — і ось вони в Наталиних руках. І звідки вони взялися, такі дивні й незвичайні, у тому древньому селищі полян над Дніпром?
— Татуню, подай мені, будь ласка, голку й міцну нитку. Я нанизаю намистини, щоб не розгубилися.
Тато приніс нитки, голку.
— Працюй, колего, а я зігрію тобі молока. Як горло? Болить? Ну нічого, нічого, пройде, — зовсім неуважно сказав тато, задумливо покрутив намистину, стенув плечима і вийшов на кухню.
Наталя, нанизуючи намистини, помітила, що на кожній збоку є маленьке поглиблення, щоб щільніше приставали одна до одної. Але дві бусинки ніяк не хотіли приставати. Можливо, між ними була ще одна, середня?
Зав’язала нитку і довго милувалась разком. Розмотала теплу хустку на горлі і наділа намисто на шию. Всунула ноги в черевички і в одній сорочці побігла до маминої спальні. Стала перед дзеркалом. Яке ж то гарне намистечко, як воно пасує Наталі! І таке приємне — мов хтось обняв теплою ласкавою рукою. Шкода тільки, що неповний разок…
Коди прийшов тато із склянкою гарячого молока, Наталя вже спала. На дівчачій шийці переливалося, грало теплими вогниками загадкове намисто. Щоки доньчині зарожевіли, уста посміхалися, а темні пухнасті брови здивовано піднялися.
Тато зачудовано похитав головою: дивись-но, сказано — дівчина! Вони з хлопцями клопоталися біля тієї знахідки цілісінький день, а нікому й на думку не спало нанизати та одягти на шию!
Хотів зняти намисто, та жаль будити. Ну нехай! Накрив щільніше теплою ковдрою, погасив люстру, залишивши слабенький нічник, і вийшов.
А Наталі сниться дивовижний сон. Та й не сниться, бо не спить же вона, чесне слово, не спить! Тільки очі склепила — перед нею картини попливли, кадр за кадром, як у фільмі. І все те їй, що бачить, зрозуміло. Ну от коли книжку читаєш: дивишся на літери, слова, речення, а в уяві з них складаються образи, події. А тут навпаки: бачиш події, образи, а в уяві — голоси, мова.
…Пишне різнотрав’я біля підніжжя гори. Квіти схилили синьоокі голівки-дзвіночки, злегка похитуються під вітром. Ящірка завмерла, підняла голівку, блискає крихітними очицями і, чогось злякавшись, щезає.
У високій траві лежить чоловік. З голови юшить кров, у праве коліно вп’ялася стріла. Молоде бородате обличчя біле-біле. Літнє сонце, мабуть, нещадно палить, він важко дихає, облизує сухі губи.
Одягнутий він у шкіряні штани, ремінний пояс оздоблений металевими бляшками, на ногах м’які чобітки. Сорочка розхристана, на шиї гривна — кілька перевитих між собою срібних дротиків.
На вузенькій стежці з’являється дівчинка років десяти-одинадцяти, у довгій полотняній сорочці, боса. Вона підтримує на плечі грубого ліпного глека з холодною водою — добре видно його запітнілі боки. Дівчинка йде прудко, раз у раз оглядається довкола, боїться. І зупиняється раптово, аж вода хлюпнула їй на груди. Сірі очі розширились від жаху. Обіч стежки вона помітила поранену людину. Дівчинка скам’яніла, не може й кроку ступити. А чоловік той розплющив очі, повів ними, угледів босоноге дівча, глек з холодною водою. Облизав губи, ворушить ними, шепоче:
- Іспити… хощу іспити…
Благаюче дивиться на дівчинку, яка, розкривши рота, не зводить з нього сполошеного погляду.
Минає кілька хвилин вагання. Дівча все не насмілюється підійти ближче, хоча й бачить, що це русин, а не печеніг. Нарешті, повсякчас озираючись, підійшла трохи ближче, зняла глек, поставила на землю, а сама присіла навпочіпки. З жалем і цікавістю втупилася в бородатого молодика. Той підняв руку, вказав на глек. Дівчина схопила глек обома руками і відсунулася. Рука чоловіка безсило упала.
Ще якусь мить дівчинка дивилася на нього, потім рішуче хлюпнула води собі в пригоршню і обережно піднесла пораненому. Він жадібно випив. Налила ще. Поранений напився, зітхнув і вдячно посміхнувся їй. А вона зовсім осміліла. Обмила закривавлене чоло, обличчя. Знайшла якусь траву і приклала до рани на голові. З великого листа лопуха зробила дашок, щоб сонце не пекло в лице.
— Як звуть тебе? — кволо спитав поранений.
— Малуша.
— Малуша… — шепоче. — Хощу у вас умрети… Отчина моя тут. А був я в землі незнаємій. Путь зла. Силушка поганая одоліла. Комонь убитий. Находники…
Дівчина схопилась, озирнулася- вона дуже боялась находників-розбійників. Коли-не-коли вони з’являються біля їхнього поселення.
— Не бійсь. То на ровні… В степу.
Малуша поставила ближче до нього глек з водою і сказала: