— Де ти сховало тих бідних людей? У нас теж була пожежа. Погані підкралися й запалили. Волхви своїми заклинаннями допомогли погасити. Може вони і твоїм людям допоможуть подолати ворогів?
Малуша підхопилася і, забувши навіть глек з водою, побігла, продираючись крізь чагарники, і незабаром потрапила на галявину. Тут вона зупинилась і боязко глянула в той бік, де на кам’яній плиті горів вогонь. А над вогнем, сягаючи величезною головою верхівок молодих осичок, виднілося жорстоке обличчя дерев’яного ідола, з вигнутими рогами та вищиреними зубами. Руки він склав на животі і витріщив на дівчину круглі банькуваті очі. На його товстій шиї висіло намисто із зубів вепра.
Біля вогнища стояв старий в широкій довгій одежі. Кучеряве сиве волосся розсипалося по плечах, такі ж сиві борода й вуси. На голові віночок з листя, збоку пояса висить кривий, схожий на серп, ніж. Він тримав над вогнищем широкий короткий меч і, повертаючи його в руках, щось шепотів, поглядав то на вогнище, то на ідола.
Малуша підійшла ближче. Старий поклав меча і суворо глянув на дівчинку.
— Що тобі, дитино?
— О господине, в цьому намисті люди. Їх палить вогонь ворожий, заливає вода велика. Чи не зробиш ти так, щоб ті люди подолали своїх ворогів? Твоє закляття допоможе їм..; Бог Перун змилостивиться над ними…
І дівчинка з надією поглянула на рогатого бога.
Волхв взяв намисто, близько підніс до старечих очей, придивлявся.
— Де взяла?
— Подарував отрок, якого вчора поховали.
— А де ті люди?
— Тут. Надінь, господине, на шию і заплющ очі.
Старий накинув на себе намисто, сів, закрив очі. Малуша теж всілася біля нього на землю, позирала то на чаклуна, то на байдужого до всього Перуна.
А перед старим волхвом з’явилося страшне видіння. На скелі стоять, обнявшись, двоє, а внизу кипить чорна вода. Горить гора величезним полум’ям, із неї стікають вогняні ріки… Він поспішив розкрити очі, зовсім переляканий баченим. Підвівся на ноги і закричав:
— Такого не буває! Це оборотні! Упирі! У вогонь їх! Вогонь-ворожич, спопели оборотнів!
І рвонув із себе намисто. Ланцюжок порвався, і кілька намистин покотилися за плиту, сховалися в траві. Волхв підняв руку над вогнищем…
— Не треба! Не можна, не можна у вогонь! — закричала щосили Наталя і розкрила очі.
Все зникло. У кімнаті нікого немає. На столику горить нічник.
Забіг стривожений тато з книжкою в одній руці, з ручкою в другій:
— Що таке, Наталочко? Чого ти кричиш? Вона деяку мить незрозуміло дивилася на нього, потім спитала пошепки:
— Що то було? Що?
— Ти заснула і тобі щось приснилося. Випий гарячого молока, ковтни аспірин. І зніми намисто, будь ласка! Що за витівка одягати таку дорогоцінну річ?
Наталя помацала себе за шию — теплі, аж гарячі намистини ковзнули під пальцями. Ковтнула слину — горло не болить. Ще рай — не болить! Вона охопила тата за шию:
— Ой, татуню, якби ти знав! Не треба аспірину і молока — горло вже не болить, не болить!
Обережно зняла з себе намисто, взяла його в долоні:
— Ти знаєш, що це таке? Ні? А я знаю! Це… це… це такий, як би його назвати? Відеомагнітофон! От що! Відеомагнітофон! У цих намистинах багато чого записано.
Тато занепокоєно наказав:
— Наталю, зараз же в ліжко! У тебе температура!
— Ні, ні, таточку, любий мій! Ні, немає температури. Ось поглянь — лоб зовсім холодний. Це намисто… Обереги! — засміялася вона. — Слово яке, татуню! Обереги! Оберігає від хвороб, зла й напасті.
Тато зовсім розхвилювався, стривожено торкнувся її чола — справді, холодне! Гм! А донька гаряче говорила:
— Не віриш? Не віриш? Ось візьми, одягни на шию. Побачиш тоді!
Тато недовірливо стенув плечима, але намисто взяв, підніс близько до очей, придивлявся.
— Тільки я не зрозуміла, татуню, як воно робиться, що все видно так добре, як… ну як Ш V
уві сні, га? Адже на столі лежало — нічого не показувало, а от, коли на себе одягнеш…
— Гм… Як?.. Можливо, — роздумливо відповів тато, — можливо під впливом тепла людського організму чи якихось біострумів воно починає працювати і передавати записану інформацію у мозок? Якщо все це, звичайно, тобі не приснилось…
— Ні, ні, не приснилось! Сідай на ліжко, я одягну тобі намисто. Так. А тепер заплющуй очі, міцно-міцно! — нетерпляче командувала Наталя.
Тато слухняно стулив повіки.
Залізний доктор
— Мовчить?
— Яволь, пане майор, мовчить. Інколи сміється, пане майор.
— А ви як… все робили?