У кутку досить великої чистої землянки на нарах напівлежав Доктор, безсило відкинувшись на підмощені ватянки, кожухи. Його бліде обличчя і зовсім сиве волосся різко біліло на темному фоні.
Поруч з ним сиділа жінка в білому халаті і тримала у себе на колінах Докторову руку в чорній шкіряній рукавичці. Маленькими ножицями вона обережно, шматок за шматочком, зрізувала ту рукавичку, яка, здавалося, навік присохла до знівечених закривавлених пальців. Нижня губа у жінки дрібно тремтіла, і вона закушувала її зубами.
Біля порога стояло кілька чоловіків, простоволосих, кашкети тримали в руках. Вони мовчки дивилися на Доктора. Деякі жалісно морщились, інші гнівно стискали вуста. Дівчина в хустці, затуливши долонями обличчя, тихо плакала. У землянці панувала гнітюча тиша, тільки чути було, як по дахові ляпотить дощ.
Доктор підняв опухлі повіки і мовив над силу:
— Нічого, нічого, не журіться, хлопці… Ще не одну… операцію… зроблю…
Угледів скутого від жаху майора, і в очах його, щойно повних болю і страждання, спалахнула знайома іронія:
— А… пан майор фон Родеман! Виходить, що й ви інколи вірите… казкам?