— Стережись!
Важкий солдатський чобіт, наче молот, уразив мене в голову…
Я розліпив набряклі повіки. Перед очима роїлися чорні і зелені кола. У роті було солоно. Виплюнув кров, підвів голову. Іван стояв на тому ж місці, як той дубище, якому зламали всі віти, а він височіє, непохитний і все ще живий, нескорений. Руки прикручені до стовпа. З розбитої губи на подерту шинелю капала кров. Я з надією глянув на гори — чи не видно наших?
Солдати виштовхнули на подвір’я Степанівну і Ярославну. На шиї дівчини вже не було золотих дукачів. Ярославна поволі обвела нас ясним поглядом. Навіть солдатня остовпіла і витріщила очі на дивну вроду. Один, плюгавий такий, оглянув її з голови до ніг і щось сказав, мерзенно підморгуючи іншим. Ті захихотіли. Іван рвонувся так, що мало не потяг за собою стовпа.
Ярославна, мабуть, не зрозуміла сказане, але відчула зміст. Вона зблідла, підвела голову і згорда поглянула на солдатів. Ясні очі її затьмарилися.
Підійшов офіцер, немолодий, з довгим випещеним обличчям. Рукою в брудній рукавичці взяв дівчину за підборіддя.
— Червоних переховуєш, кралечко?
Я раз у раз кидав погляди на гори — мені здалося, що за камінням майнули постаті бійців. Серце моє шалено калатало, розпухлі губи шепотіли: «Братці! Швидше! Швидше!».
Тримаючись руками за стіни, на веранду вийшов професор. Він хапав посинілими губами повітря. Нарешті прохрипів:
— Панове… панове… стійте… Не чіпайте дівчину… Ярославна… Ярославна… ожила… сотні років анабіозу… Панове… Для науки… Ярославна…
Учений простяг слабку руку, наче хотів нею захистити дівчину. Ярославна різко крутнула головою, звільнила обличчя — на ньому залишилась червона цятка від офіцерських пальців — збігла на веранду, обережно підтримала хворого. Офіцер недбало хитнув головою. Солдати грубо штовхнули Ярославну, вхопили старого за руки. Професор Лавров нараз випростався і роздільно, гнівно сказав офіцерові:
— Дозвольте сказати вам… Ви — мерзотник. Так, так! Ви… мерзотник!
І знесилено схилив сиву голову на груди. Солдати впустили його, і вчений покотився з ґанку на землю. Ярославна знов метнулася до нього, очі її були повні сліз.
Офіцер відвернувся.
— Гніздо спалити! Цю… забрати з собою. А ось з ними…
Він підступив до Івана, глузливо скривив тонкі, рожеві, як у дитини, губи.
— З то-ва-ри-ша-ми… поговоримо на проїдання.
Я підвів, скільки зміг, голову, і плутано заговорив, хапаючись, бо боявся, що мені не дадуть сказати:
— Нас можете розстріляти, робіть що завгодно. Але не займайте дівчину. Професор Лавров оживив її. Вона була мертва. Спала. Багато років. І не паліть будинку. Там всі записи. Прилади. Професор — великий вчений. Це слава Росії.
Офіцер навіть не глянув у мій бік.
З вікон будинку заклубочив дим. Степанівна заголосила, ламаючи руки.
Іван гримнув на мене:
— Кого ти просиш?! Кого?! Хіба не бачиш — це труп! Від нього мертвечиною тхне, і хробаки давно вже виссали його прогниле нутро!
Офіцер несподівано плаксиво закричав:
— Росія! Де Росія? Немає! Загинула! І це ви її згубили, бандити, голодранці, лайдаки! І ви гадаєте, що я пожалію папірці якогось божевільного і його дівку? Ненавиджу вас! Не-на-вид-жу!
У цю хвилину до Івана підбігла Ярославна. Лице її було залите сльозами. Гірко схлипуючи, вона щось швидко говорила, намагаючись розв’язати його, розплутати вірьовку. Солдат схопив її за руку і потяг. Ярославна опиралася, чіплялася другою рукою за Івана.
І тут сталося неймовірне: Іван розірвав пута. Штурхонув ногою солдата в живіт. Вихопивши у нього гвинтівку, хряпнув прикладом другого. Всі заціпеніли. Офіцер задкував, гарячково шарпав кобуру, а Іван насувався на нього, страшний у своїй люті. І несамовито ревів:
— Бий сволоту! Бий!
Я в безсиллі шарпався, не маючи змоги кинутись йому на поміч, і теж кричав:
— Лупи гадів! Кінчай!
Іван уже заніс гвинтівку над головою офіцера… Постріли впритул зупинили мого друга. Ярославна затулила вуха руками, здригаючись всім тілом, і величезними від жаху очима дивилася на офіцера, на його револьвер.
Іван захитався і поволі, немов у роздумі, осів на вимитий морем до блиску дрін. З шипінням докотилася хвиля і змила кров з простріленого тіла. Ярославна впала на коліна біля Івана, піднімала його важку чубату голову, щось ніжно промовляла. Може просила відкрити соколині очі, усміхнутися, вимовити словечко…