Зціпивши зуби, я борсався, напружував м’язи — вірьовки врізувалися в тіло до кісток. Невже Галієв не добіг? Ще можна врятувати Ярославну. Ще можна погасити пожежу.
Ярославна підвелася і, мов сновида, ступила крок-другий до офіцера. Обличчя її було біле-біле, як пелюстки лілеї, а очі… Моторошно було дивитися в ці очі, сповнені невимовним горем і розпачем, гнівом і ненавистю. Один із солдатів злякано перехрестився. А вона тими страшними очима зиркнула в лице офіцерові. Не витримав він і поспіхом затулився рукою, наче обпекла його не поглядом, а жаром.
Дівчина презирливо відвернулась і, неприступна, горда й прекрасна, пішла на солдатів. Вони, зачаровані, розступалися перед нею, а за ними було море, непривітне, холодне, осіннє море. Вона ступила у воду і пішла назустріч хвилям, все глибше й глибше. Ось уже видно тільки плечі й русяву голівку. Услід дівчині зацвьохкали кулі. Білопінні хвилі поспішили сховати Ярославну.
Знайоме «ура» загриміло в горах, і луна, ніби й вона чекала наших, радо підхопила і невтомно повторювала його, посилювала, множила. Я притулив чоло до холодного каміння і заплакав:
— Пізно… пізно…
Білі, відстрілюючись, одступали. Їм навперейми бігли червоноармійці…
Мене підняли, розв’язали. До палаючого будинку вже не можна було підступитись. Бійці однесли подалі від вогню тіло професора Лаврова. Поруч поклали Івана. А Ярославни не знайшли. Тільки впіймали на хвилях ніжну блакитну стрічку…
Жива вода
Дубовик тримає в руках маленьку елегантну валізку і неквапно ходить вулицями з виглядом людини, яка вперше в цьому місті і розшукує необхідну їй адресу.
Інколи він зупиняється, витягає з кишені клаптик паперу, уважно читає, поглядає на номери будинків і збентежено роздивляється: ніяк, мовляв, не знайде потрібне. І розуміє, що це ні до чого. Їх не обдуриш. Вони знають, що напали на вірний слід.
З самого ранку кружляє він по місту, раптово змінює напрямки, перетинає безліч прохідних дворів, але шпики йдуть за ним невідступно. Дубовик помітив їх тільки по приїзді, на вокзалі, а вони, можливо, вистежують од самого Пітера. Якщо й досі не схопили — значить сподіваються накрити явку. Це вже, вибачайте на слові, дзуськи!
Що робити? На явку не можна ні в якому разі. А все ж листи неодмінно треба віддати. І віддати саме сьогодні, як було домовлено з товаришами в партійному комітеті.
Сів на лаві, поставив поруч себе валізку і обіперся на неї ліктем. Тільки тепер відчув, як стомився. Літа вже не ті. У шостому, коли втік із заслання, проблукав узимку в тайзі чотири доби. І нічого. Двічі з в’язниці тікав. Теж обійшлося. А сьогодні нервує, та й серце нагадує про себе. Старий уже, старий… Голова он як побіліла… А хотілося б дожити до революції. Недовго й чекати, по всьому видно.
Стояв теплий день запізнілої осені, на проспекті було людно. Пропливали закутані в коштовні хутра дами. Дзенькали шпорами стрункі офіцери. Дрібуляли тоненькі гімназистки, кидаючи на військових промовисті погляди. Прошкутильгав солдат на милицях. Хлопчаки-газетярі дзвінко вигукували останні вісті з фронту.
Дубовик дістав з кишеньки годинник на ланцюжку, відчинив кришку — ого, незабаром четверта! Якщо до темряви не одв’яжеться від шпиків, його візьмуть. Його — то ще півбіди. Але ж листи… Листи необхідно передати за всяку ціну.
Обережно скосував погляд — філери тут. У високого, зовні байдужого, вуха Під чорним капелюхом, здавалося, звелися сторч, мов у настороженого собаки. Другий, товстомордий, занепокоєно зиркав очицями то на Дубовика, то на жандарма, котрий топтався неподалік на розі. Чекають… «Брешете, відв’яжусь од вас! Ще поганяєте за мною по місту».
Дубовик рішуче підвівся з лави. Зненацька кольнуло в грудях, і він відчув знайому огидну млість. Затамував подих, намагався подолати біль, що дедалі зростав, виповнював груди, стискав серце. Перед очима попливли темні плями. Зараз зомліє, упаде тут, прямо на вулиці, під ноги перехожим. Ні, він мусить іти, аби шпики не помітили, як йому зле. Коли б вдалося ступити крок… Ще один, ще… Невдовзі проходив повз аптеку. Якби тільки дістатися туди… Там дадуть ліків…
Судорожно стиснув захололі вуста. Ще одне зусилля, ще одне… Напруга ставала нестерпна, але боявся зупинитись, перепочити, бо тоді йому вже не зрушити з місця. Ось уже блищить склом широке вікно. На склі плигають, розпливаються великі літери «Аптека».
Навпомацки знайшов двері, штовхнув. Задзеленчав тоненько дзвоник. Попри слабість ще ступив до стільця біля вікна. Хтось у білому кинувся до нього з чорної імли…